Фермер на Лисянщині... заселяє вимираюче село людьми

Села вимирають – про це знає кожен. Проблеми одного з таких сіл – Петрівки–Попівки на Лисянщині – взявся вирішити сільгосппідприємець Віктор Томіленко, що орендує там землю.
"У селі ніхто не хоче працювати"
– Люди кажуть: роботи нема! Насправді ж ніхто не хоче працювати! – керівник ПСП "Рось" Віктор Томіленко зустрічає у двоповерховому приміщенні радянських часів. Там завжди була сільська рада, а тепер – ще й "офіс" місцевого сільгосппідприємства. Головою сільради вже два терміни поспіль працює його дружина – Лариса Олександрівна. У Петрівці–Попівці Томіленко господарює з 1995 року.
Колись жив у Черкасах, потім був директором Бужанського цукрозаводу, після закриття заводу взяв у обробіток землю. Село, яке ще за радянської влади було віднесене до категорії безперспективних, старіло, молодь виїжджала, і в 2009 році вже нікому було ходити в садок та початкову школу.
– У мене працювали люди з сусідніх сіл. Якісь неполадки із зарплатою – він усе покинув і пішов. Будинків порожніх було чимало, от ми з Ларисою Олександрівною купили 10 хат, зробили там невеликий ремонт. Дали оголошення в газету, мовляв, запрошуємо на постійне місцепроживання людей із дітьми до семи років, дав телефон (096) 667–60–71. Я в шоці був, скільки людей дзвонило! Усіх підряд не брали, але ж у душу кожному не заглянеш. Приїжджих пускав жити безплатно, з перспективою викуплення.
Нині в селі із 230 мешканців 30 – приїжджих. Віктор Дмитрович запрошує нас на екскурсію селом.
– Он будинок директора школи. Вона приїхала з Одещини. Я їй допоміг, вона вклала і свої кошти, дах переробила, хату утеплила, – показує добротний будинок.
– Приїздять і специфічні люди, – вказує на дім без огорожі, у дворі якого стоять "Жигулі". – Ось ця сім'я прожила в селі два роки, а тепер збираються виїжджати. Звикли жити за рахунок своїх восьми дітей. Отримали цього року майже 19 тисяч гривень "дитячих" грошей – машину купили, два дорогі мобільники. А для дітей у хаті умов ніяких, вони ними не займаються. Досиділися до того, що ними зайнялася служба у справах дітей. А в нього відмовка – це не наш будинок. Та зрозумійте й мене: воно приїжджає, живе місяць–два–три, все, що є, уничтожило, а потім забрало манатки і поїхало. Займаєшся усім цим, а сам думаєш: нащо? Простіше ж найняти кількох механізаторів на період польових робіт.
Неподалік сільської ради в невеличкому одноповерховому приміщенні садок і школа. Її відновили позаторік.
– Я тоді вклав 160 тисяч гривень: підвів воду, зробив туалет, як того вимагала санстанція. Зараз при населенні у 230 осіб – сотня дітей. Відстояли з Ларисою Олександрівною ФАП, поштове відділення. Та, думаєте, хтось спасибі сказав? У жителів села позиція така: тут мій пуп закопаний, я хазяїн. А як працювать – то нема кому, – каже чоловік.
"Я ще не бачила, щоб так до людей ставилися"
Заходимо до Марини Білоус, однієї з тих, хто приїхав у село за оголошенням. Хата стара, всередині топиться груба. Старша донька, школярка років семи, робить уроки в кімнаті на стільці. Ще троє малюків різного віку визирають з–за одвірка.
– Я перший раз бачу, щоб отак директор і головиха сільської ради до людей ставилися, – розповідає жінка. – Я – молдованка, але з 9 років жила у Вінницькій області. Дмитрович обіцяв роботу, ми йому повірили. Живу тут другий рік. Коло телят робила і доїла, зараз у декреті. Хату пізніше плануємо викупити. За неї не платимо. Я приїхала сюди сама, а потім і мій співмешканець. Він і пив, і бився. Дмитрович йому дав роботу, зробив права на трактор, але ж воно неблагодарне.
– Я його вигнав, то він жалівся аж у Київ, – додає Томіленко. – Зараз усі знають номери "гарячої лінії". Приїжджали сюди і міліція, і прокуратура, розбиралися. Мене зробив чуть не ворогом народу. А сам збирався в неї гроші на дитину забрать і чухнути десь. Він так був і зробив, коли попередня дитина народилася. А цей раз ми йому не дали. Я, звичайно, вмішуюся не в ті діла. Але що поробиш – я їм і нянька, і дільничний...
– Зараз мені як щось треба – звертаюся до Дмитровича й Олександрівни, – каже Марина. – Дмитрович і в роддом завіз, і з роддома забрав. Документи на дитину, паспорти Олександрівна помагала робить.
"Чого ж він своїм роботи не дасть?"
Місцеві селяни про місцевого господарника говорять неохоче.
– Є що сказати, та не будемо. У нього наші діти роблять. А до приїжджих нам діла нема, вони тут не затримуються – приїхали, поїхали, – кажуть в одному з дворів двоє літніх людей. Питаємо, чи влаштовує дітей робота.
– Влаштовує, поки дід із бабою живі та є їхня пенсія, – каже чоловік. У іншому дворі щастить більше. Господиня запрошує в хату, але просить не називати її ім'я.
– Як Дмитрович довідається, не дасть і корову на вигін вивести, – пояснює. – Я працювала в колгоспі, а коли він прийшов, звільнив мене так, що я й не знала. Роботи не знайшла, троє дітей, чоловік по заробітках їздив, та й покинув. Сама господарюю. Він своїм роботи не дає. Он сільський хлопець вивчився на зоотехніка, плитку кладе по людях. А до нього ж у більшості з'їжджаються неблагополучні. Чого він їх привозить? Мене звільни, то я собі і вдома якось жити буду. А вони мусять робить, мусять коритися. А як він їм платить? Тому не заплатив, бо курить, тому – бо випив. Люди на переїзд витрачаються, а назад у них нема з чим їхати. Школу він дійсно відновив. Та якби не було школи – то нащо була б сільрада? А його жінці–головисі треба роботу.
У кожного в Петрівці–Попівці своя правда і свої причини для нарікання. Далеко не всі селяни підтримують сільського господаря, хоч зробив він для села багато. Але й його експерименти – вимушені.
Погляд збоку: "Будемо переймати досвід"
Сільський голова сусідньої Жаб'янки Володимир Лобода каже, що й у своєму селі так робитиме:
– 20 років тому ми теж людей запрошували, давали хати. Зараз людей багато на пенсію вийшло. Молодь у село не вертається. Тож хочемо продовжувати цю форму роботи, яку вони у нас і перейняли.
ДУМКА ЕКСПЕРТА
"Люди – не кріпаки" – У це село приїздять люди не дуже благополучні, і в принципі на них усе і орієнтовано, – каже представник Черкаської благодійної організації "Від серця до серця" Дмитро Андрійченко, який у Черкасах опікується притулком для безхатьків. – Тут слід чітко дотримуватися правил, установлених державними органами. Але, на жаль, часто люди потрапляють від господарів у повну залежність. Як–то кажуть, сільгосппідприємець у селі – пан.
Але над кожним паном повинен бути інший пан. У цьому випадку – це влада, її контролюючі, соціальні органи. А підприємець повинен оформити трудові, майнові відносини, і не більше. Йому треба визначитися, хто він – чи підприємець, чи доброчинник, чи соціальний працівник.
У нашому притулку зараз 10 осіб, і багато хто мені говорить: почнеться літо – вони розбіжаться. Та я кажу: це добре, отже, вони знайшли собі щось краще. Нема чого нарікати, що люди від нього їдуть. Вони – не кріпаки.

Источник: Громадсько-політичне видання "Прес-Центр" | Прочитать на источнике