Мер Черкас у політиці з першого класу

В інтерв’ю тижневику "Українське слово", що виходить в Чикаго (США) міський голова Черкас Сергій Одарич розповів коли пішов у політику та про свій перший "проект".
– Сергію Олеговичу, чому Ви пішли у політику і там лишились?
– У політику пішов з першого класу. Я завжди був громадсько-активним. Завжди подобалось спілкування з людьми, згуртовувати їх для якоїсь мети.
– Розкажіть про свій перший "проект"
– Пам’ятаю, як збирали класом макулатуру. Але підійшли до цього процесу не як усі, а збирали папір у цілому мікрорайоні Києва, де жили і навчалися. А надихнув мене мій дід, Андрій Степанович. Він любив людей, відгукувався на допомогу, вже життя пропрацював в одному місці – у Ніжинському педагогічному інституті і і весь цей час вів активне громадське життя. І, окрім роботи, був дуже активним діячем.
Зараз згадую, як ми виходили у місто, а Ніжин – невеличке містечко до 80 тисяч жителів, він вітався практично з кожним, важко було знайти незнайомця, без проблем контактував, запитував, як справи у рідних. Мене тоді на рівні підсвідомості шокувало: як дід так легко це робить і живе таким спільним життям.
– До бізнесу повернутись не хочете?
– Я себе добре знаю, адже все одно не зможу бути поза політикою. Навіть тут у Черкасах, займаючись бізнесом і маючи в ньому безліч проблем, я у 2004 році активно допомагав Ющенку на виборах. Не можна було всидіти.
І більше того, коли тільки народився мій син і виникло питання моєї активності – чи варто ризикувати, адже молода родина, маленька дитина, котрим могли заважати переслідування, арешти. Я відповів – найбільше, що я хочу в цьому житті, це щоб моя дитина не запитала мене: чому у нас погана країна, і що ти, батьку, зробив для того, аби вона була кращою. Тому я не повинен бути поза, я маю втручатися.
– Якими своїми вчинками найбільше пишаєтесь?
– Я живу за принципом: роби, що мусиш, і буде, як буде. У свій час треба було активізувати студентів для створення осередків Народного Руху, допомоги демократичним кандидатам. Треба було депутатів учити місцевому самоврядуванню, державному управлінню. Ми проводили семінари, лекції, тренінги, книги видавали. Життя було насичене подіями, завданнями.
Із яскравих речей, то мені пощастило разом із однодумцями перетворити соціологію на публічну науку і вона перестала бути лише інструментом у маленькій групці керівників держави, спецслужб чи науковців. Наш Центр "Демократичних ініціатив" у 1993 році здійснив прорив – стало можливе миттєве реагування на державні рішення з точки зору оцінки суспільства.
Разом з Анатолієм Лупиносом, Ільком Кучеровим, Людмилою Жильцовою змогли налагодити систему друку і транспортування нелегальної літератури. Половина самвидаву у кінці 1980-х років – друкували саме ми. Друкували для всієї України, розгорнули широку діяльність.
– А чого зробити не вдалося?
– Нашій команді не вдалося вплинути на вибір українців у 1999 році. Ми не змогли докласти усіх зусиль задля повалення режиму Леоніда Кучми. Далі в 2000 році розмежувалися, довелося виживати, зменшити політичну активність. Потім поразка, але, на щастя, її вдалося пережити.
– Чи задоволені ви своєю нинішньою командою?
– Команда – це процес. Не може бути стабільної команди. Тому кожен день вимагає нових людей і знань, команда має вчитися. Я, зокрема, постійно обкладаюсь книжками, читаю, шукаю інформацію, багато їжджу по світу, придивляюсь, розпитую. Команда має робити те ж саме.
Природно, що частина команди рухається швидше, ніж решта. Хто відстає, має відсіватись. Відверто, я ще не задоволений тією командою, яку вдалося сформувати. Я її підсилюю. Авторитет і вплив перевищують кадрові можливості. Це пов’язано з багатьма проектами: реконструкція доріг, енергоефективність, архітектурне обличчя міста – всюди недостатній рівень підготовки.

Источник: Громадсько-політичне видання "Прес-Центр" | Прочитать на источнике