Загиблу в Туреччині альпіністку поховали у Черкасах

14 травня в горах Туреччини загинула уродженка Черкас, 37-річна Інна Городиська.
Вона входила до складу групи українських туристів-альпіністів, які 28 квітня вирушили в гірський похід. Як повідомляють інтернет-видання, складність походу була досить високою – четвертої категорії з можливих шести. Планували повернутися 29 травня. Маршрут був обговорений і зареєстрований. На кожній стоянці група передавала на базу свої координати.
14 травня в районі Національного парку "Аладаглар", який пролягає через провінції Ніде, Кайсері, Андану, в спортивний клуб надійшло повідомлення, що туристи потребують допомоги. Після цього жоден з телефонів українців не відповідав. Пізніше стало відомо, що наші альпіністи зникли з поля зору при сходженні на гору Демірказік. В прес-службі Міністерства закордонних справ України зазначають, що про намір піднятися на вершину (висота понад 3000 метрів) туристи чомусь не повідомили.
На пошуки людей мобілізували рятувальну службу Туреччини і жандармерію – працювали близько 25 груп. Роботи ускладнював рельєф місцевості, зокрема глибокий каньйон.
Друг Інни, черкащанин Олександр Ольдер, розповів:
– Цей похід був для Інни рядовий, 4 ступеня складності. Інна раніше ходила вже в "четвірку". Вона – альпіністка досвідчена, займалася цим років десять. Трагедія сталася вдень, при звичайних умовах. Йшли схилом, пристебнувшись карабінами до страхувальної мотузки. Маршрут нескладний, кут – невеликий. Випадковий камінь влучив якраз у місце зчеплення Інниного страхувального карабіна з основною мотузкою і перебив мотузку. Удар був настільки сильний і раптовий, що Інна не встигла відреагувати і злетіла спиною вниз схилом, ударившись потилицею об каміння. Померла миттєво, на очах у всієї групи. Хлопці, що спустились до Інни, нічим допомогти їй вже не змогли. Зібрали розкидані речі й викликали рятувальників.
За словами Олександра, турецькі рятувальники робили все можливе, задіяли того ж дня вертольоти, але через погані погодні умови не могли здійснити посадку. Вечір, туман, вітер перешкоджали цьому. Тіло Інни Городиської, а також двох членів групи Сергія Моренка і Дарину Тютюнник, які мали незначні травми, підняли на борт вертольота 15 травня. Їх доставили в найближчу лікарню, а звідти – в Україну.
Інну було поховано, за бажанням її мами, 20 травня в Черкасах. Власне, останні роки Інна жила в Харкові, багато що пов’язує її з цим містом. Саме там вона захопилася альпінізмом, хоча в Харкові її більше знають як талановиту художницю. В своїх гірських походах, за розповідями друзів, вона фотографувала природу, і потім черпала з цих фото і своїх вражень нові теми й натхнення для своїх робіт – олійних картин та розпису на шовку в техніці батик.
Олександр Ольдер розповів, що в Черкасах Інна закінчила школу №2, навчалася в місцевій художній школі, а потім поїхала до Харкова: закінчила там художнє училище, а в подальшому – художньо-графічний факультет Харківського державного педагогічного університету ім. Г. Сковороди. З 1996 року керувала дитячою художньою сту-дією. Була учасницею обласних, всеукраїнських виставок. Роботи Інни Городиської зберігаються в приватних колекціях в Україні та за кордоном, одна з них – батик "Маки" – досі знаходиться у галереї "Маестро" в Харкові.
Як повідомляють інтернет-видання, Інна жила у Харкові одна, дуже любила подорожувати. Друзі навіть кажуть, що вона малювала і продавала свої роботи, щоб мати можливість вирватися в гори...
Олександр Ольдер розповів, що в Інни було погане передчуття перед цим походом.
– Люди, що захоплюються альпінізмом, не бояться ризикувати, вони тренуються, займаються спортом, ведуть здоровий спосіб життя, і походи в гори для них більше, ніж захоплення. Найчастіше загибель в горах – це випадок, невезіння. Інна й сама була свідком нещасних випадків. Вона мені про них розповідала, переживала, хвилювалася, але, як кажуть, "вовків боятися – в ліс не ходити". А погане передчуття в неї було саме перед цим походом. Виникли певні труднощі, які ставили під сумнів її участь у поході. І психологічно їй було важко, постійно щось заважало і турбувало. Вона хвилювалася, сумнівалася. Думала навіть не летіти до Туреччини. Але її обов'язковість, впевненість у собі і небажання підвести членів групи все-таки взяли гору. Тим більше в Туреччині вона не була, і завжди хотіла побувати в таких гарних місцях.
Провести в останню путь Інну Городиську до Черкас з’їхалися багато друзів. А хто не мав змоги, зберуться на базі в Харкові, щоб пом'янути її. Мама Інни, в якої вона – єдина дитина, теж обіцяла приїхати найближчим часом до Харкова, щоб поспілкуватися з друзями дочки і побачити світ, в якому вона жила. Вона, до речі, ніколи не відмовляла Інну ходити в гори. Розуміла, що гори були пристрастю Інни, там вона "відпочивала". Любила Інна бувати і в Черкасах. Примудрялась побачити всіх друзів, знайомих, всім приділити увагу.
Ми бували на природі, співали пісні під гітару (вона добре співала і грала на гітарі, знала багато пісень), придумували різні ігри, забави, ходили в гості. Її непосидючість і прагнення побачити щось нове робили її цікавою співрозмовницею, я обговорював з нею нові прочитані книги, завдяки Скайпу ми спілкувалися навіть на відстані.
Нам, друзям, її дуже не вистачає!

Источник: Громадсько-політичне видання "Прес-Центр" | Прочитать на источнике