«ДРУЖБА — ПОНЯТТЯ ЦІЛОДОБОВЕ»

Заголовок я взяв у лапки, бо це — цитата, це улюблений вислів Михайла Макаровича Баки.

Проповідував на власному прикладі
Коли б мені в молодості сказали, що можна дружити з людиною, на двадцять років старшою, я, мабуть, здивувався б. Але переконався: зовсім не вік визначає стосунки, що складаються між людьми...
З Михайлом Макаровичем познайомилися на початку 70-х років, перебуваючи в зовсім різних рангах: я — спортсмен-веслувальник, він — керівник високого рівня. Знав, що до столиці він прибув з Дніпропетровська, керував республіканським спортивним товариством «Динамо», потім очолив Держкомспорт України.
Я не ставив перед собою мету зробити спорт основним у житті. Виконав майстрівський норматив, брав участь у республіканських змаганнях, був членом збірної України, але далі не пішов. Закінчив у Києві торгівельно-економічний інститут, почав працювати в системі Міністерства торгівлі й зі спортом нібито «зав'язав». Та продовжував спілкуватися з хлопцями — байдарочниками, каноїстами, при можливості чимось допомагав... Хіба ж міг здогадуватися, що долі завгодно, аби я став президентом Федерації веслування на байдарках? Доля виступила в обличчі конкретної особи — Михайла Макаровича Баки, який запропонував мені: «Ти ж все одно допомагаєш, то, може, робитимеш це як президент Федерації з добре знайомого тобі виду спорту?»
На початку 80-х у нас з Михайлом Макаровичем встановилися вже досить близькі контакти. Я керував великим оптово-роздрібним об'єднанням «Укрспортторг», тож нам доводилося досить часто зустрічатися, мені — допомагати Спорткомітету. На той час ще не було таких понять, як вільна валютна закупівля, якихось інших відносин. Часто Михайло Макарович просив, аби ми разом поїхали до Москви й разом вирішили питання, які не розв'язувалися у плановому порядку. Йшлося про закупівлю обладнання, інвентарю, спортивної форми для хокеїстів, велосипедистів тощо. Ми почали дружити, а не просто бути знайомими. Часто зустрічалися, проводили разом вільний час, зустрічалися у нього вдома, в мене...
Незважаючи на велику різницю у віці, нам було цікаво один з одним. І коли я переїхав до іншої республіки, вже не працюючи в Україні, він приїжджав до мене в гості, я — до нього.
Основою для такого тісного контакту, щирих відносин було моє захоплення ним як людиною, його високі моральні якості. Він був ідеальний товариш. Мене захоплювало його ставлення до сім'ї, дружини, оточуючого світу, громадсько-політичної ситуації — воно завжди було рівним, ґрунтовним, виваженим.
І він не поділяв дружбу на «потрібну», «кон'юнктурну» — й на безкорисливу. Підхід був чисто людський: чи варта ця особа поваги до неї. Саме такі стосунки, таке ставлення проповідував власним прикладом. І улюбленою його фразою була така: «Дружба — поняття цілодобове».
Як ювілей однієї людини перетворився ще й на вшанування іншої
Пригадую свої приємні враження від нашої з Михайлом Макаровичем останньої поїздки до Москви.
Святкувався ювілей віце-президента Міжнародного олімпійського комітету, знаної в керівництві російського спорту людини Валентина Смирнова. Я не перебільшу, якщо скажу, що приїзд Михайла Макаровича, незважаючи на присутність високих московських і зарубіжних гостей, перетворив ювілей Смирнова ще й на свято з приводу зустрічі з Михайлом Макаровичем! Тому що після офіційної частини всі заступники голів спорткомітетів союзних держав окремо зібралися з приводу приїзду Баки, потім був вечір спогадів, і такого теплого й водночас шанобливого ставлення до людини я ніколи не бачив відносно інших. Весь цей комплекс відносин — ще одне свідчення його належності до розряду видатних людей нашої сучасності.
Тепер, на жаль, настала сумна стадія спогадів про нього, негаснучих почуттів і пам'яті. Хочеться гідно увічнити фінал життя яскравої особистості, встановити гідний пам'ятник. Група художників, серед них є й колишні спортсмени, вже розробила макет, нині замовляється все необхідне для подальшої роботи. До речі, цікаво, що художники, члени професійної Спілки, які лише чули про Михайла Макаровича, знають про його величезний авторитет у спортивній галузі, але особисто знайомі не були, відмовилися брати гроші за свій труд...
Думаю, красивий пам'ятник буде встановлений до річниці смерті Михайла Макаровича. Це стане знаком поваги до нього й до його чудової сім'ї.
З Нью-Йорка я слав йому останнє «прощавайте»
Коли я залишив Україну, з часом переїхав до Америки, наш зв'язок з Михайлом Макаровичем не перервався. Телефонували один одному, домовлялися про зустрічі під час моїх приїздів.
Його хвилювали питання політики, соціально-економічного становища в країні. Дуже переживав за стан українського спорту, за якісь неправильні рішення в структурах.
Мені доводилося чути, що, будучи головою Держкомспорту України, Бака стільки понабудував, що й досі шахраї від спорту не можуть все порозкрадати. Функціонери займаються не творенням, а розкраданням. Хоча, звичайно, є й хороші спортсмени, й порядні бізнесмени, та яка жалюгідна картина з ДЮСШ, з плавальними басейнами, ковзанками...
Пам'ятаю, яка грандіозна робота йшла під час підготовки до Олімпійських ігор у Москві і олімпійського футбольного турніру в Києві. Тоді організаційний талант Михайла Макаровича набув особливого імпульсу. Людина — епоха в спорті і його куратор, і його зодчий... Як гірко казати про нього в минулому часі — «він був...». А та база, яку він створив у спорті, й нині тримає його «на плаву». І він дуже багато зробив, зокрема, й для улюбленого в народі футболу. А від того, що нині наш футбол стає не «білим», а «чорним» через велику кількість талановитих африканських легіонерів, то від цього дуже страждає виховний момент для нашої молоді, для розвитку цього виду спорту в Україні.
... Нахлинають спогади хаотично. Деякі такі давні. Але в подробицях інколи пам'ятаєш і те, що трапилося ЗО років тому! Пригадую, як ще молодий, веселий, енергійний Михайло Макарович готувався відзначити свій 50-річний ювілей. Йому це уявлялося складною справою. Чому? Та тому, що це був час контролю за вживанням алкоголю, прискіпливих вимог до, так би мовити, моральних норм, скромності і т. ін.
Друзі організували цей ювілей у приміщенні одного з проектних інститутів у Південно-Західній залізниці, в їдальні. Гостей прийшло дуже багато, серед них — заступники голови Ради міністрів, інші високоповажні особи. Посвяткували дуже добре, весело...
І все ж таки якась зла людина написала до ЦК, мовляв, за які гроші Бака свій ювілей організував? І через якийсь час до тієї їдальні завітали перевіряючі. Але ж, оскільки Михайло Макарович був людиною принциповою, він усі гроші до копійчини вніс до каси своєчасно, навіть відмовившись від будь-якої дружньої допомоги, боятися йому було нічого, «вкусити» його не вдалося.
Ми згодом добряче посміялися з цього епізоду. До речі, старші люди, можливо, пам'ятають, що ціни на продукти були тоді низькими, і навіть на півзарплати Баки можна було організувати ювілей.
Спогади, спогади... А я ж не проводив його в останню путь. Не встиг. У п'ятницю, за два дні до смерті він подзвонив мені. Я в той час їхав машиною в аеропорт, відлітав до Нью-Йорка.
Ми домовились, що я через тиждень повернуся, і ми обов'язково разом знову поїдемо до Москви — у нас там були домовленості про зустрічі. Коли ж мені о першій ночі за нью-йоркським часом зателефонував Анатолій Петрович Усенко, тоді перший заступник голови Ради, у колі ветеранів спорту ветеранів спорту України, і повідомив, що сталося непоправне лихо, я не встигав повернутися до Києва. Прилетів тільки на 9 днів...
Як же несподівано трапилося лихо!.. Михайло Макарович був повний життя, планів. Коли розмовляли востаннє, так бадьоро, навіть збуджено спілкувався. Діна Іванівна, правда, казав він мені, просила, щоб я брав квитки до Москви на потяг, а не на літак, — з обережності, щоб тиск не підскочив... Здавалося, що років на десять міг ще розраховувати. А пам'ятаєте, яке мав волосся, зуби, якою енергійною залишалася хода? І в сауні любив попаритися. Він, нібито, відносив себе до розряду ЗО—40-річних, судячи з його ставлення до життя, родини, друзів.
І завжди був у курсі новин, у тому числі літературних, незважаючи на величезні навантаження. Не цурався й домашніх, господарських справ, чогось суто, здавалося, побутового. То щось на дачі зламалося, то щось підфарбувати треба в тому невеликому заміському будиночку... Тож їхав разом з сином Олексієм. Наскільки я знав, в останні роки він особливо опікувався ветеранами спорту України. Він мислив масштабно і розумів, що саме треба робити. Хотів, щоб громадська організація, Рада ветеранів мала хоч яку-небудь допомогу за рахунок бюджету, мріяв, що вдасться законодавчо збільшити пенсії ветеранам спорту або добитися стипендій бодай для когось. Знаю, що наприкінці 2009 року хоч якась частина цих планів здійснилася.
Багато людей пишаються знайомством з Михайлом Макаровичем Бакою, тепло про нього згадують. Хотілося б, щоб вони й конкретними добрими справами підтверджували свою пам'ять про нього.

Юрий Петрович Литвиненко,
Президент компании «Укринвестфорум»,
Мастер спорта СРСР