Олександр БРИГИНЕЦЬ: “Головний біль номер один у столиці — це музей історії Києва...”

Нещодавно Президент України Віктор Янукович сказав, що за освітою потрібно реформувати і культурне середовище країни. У зв’язку з цим виникає логічне запитання, в якому стані культурна сфера столиці України і що з нею потрібно робити? Про це “Хрещатику” розповів голова постійної комісії Київради з питань культури та туризму.
— Давайте з музеїв розпочнемо, в якому вони стані й яка в них є перспектива?
— Наші музеї в жахливому стані. Приміщення без ремонтів, без спеціального обладнання, без кваліфікованої охорони. З іншого боку, у “музейників” зарплати найнижчі в галузі й значно нижчі, ніж у таких самих закладах, що в державній власності. Роками не закуповуються нові експонати за муніципальні гроші. Фактично, можна казати про те, що музеї перетворюються на архіви. На жаль, для багатьох представників влади музей — це величезна кімната, в якій на стінах висять картини чи стоять експонати.
Насправді музей — це, безумовно, кімната з експонатами, але, крім того, це ще й науково- дослідний центр, який вивчає предмет, і там працюють науковці. Вони аналізують, вивчають, видають книжки, захищають докторські дисертації і таке інше. Безумовно, всі науково-дослідні інститути, які на сьогодні є в Україні, фінансуються державою і забезпечуються тим, що потрібно. З музеями такого немає. Музеї — це до того ж фондосховища. От уявіть собі, що чиновник каже Національному банку, що він свої цінності зберігатиме за гроші від квитків, які продаватиме! Мовляв, люди будуть ходити до фондосховища, дивитися цінності і за ці гроші будуть охороняти і утримувати банк. Абсурд!!! Але з музеями таке відбувається. Насправді, багато які банки значно менш цінні з точки зору вартості того, що в них зберігається, ніж безліч музеїв. Але банки охороняють сигналізаційні системи, охоронники, чим завгодно, а музеї охороняються бабцями. Головний біль номер один у столиці — це Музей історії Києва, який свого часу з вини держави був позбавлений приміщення. Потім-таки держава надала інше приміщення, але музей ним (Український дім) досі не володіє. Як наслідок, великий затратний будівельний проект тепер висить на шиї столичної громади. На жаль, у місті нині не достатньо робиться для того, щоб забрати у держави потрібне приміщення для того, щоб відкрити повноцінний Музей історії Києва з активною роботою науковців, з численими експозиційними площами. А тим часом експонати лежать в ящиках...
— Але ж у стратегії розвитку Києва кількість музеїв має зрости у п’ять разів?
— Ідея блискуча! Я повністю її підтримую, але... Але, яким чином можна це зробити, якщо ми не можемо впоратися з тими музеями, які в нас є? Я думаю, це просто фікція. Насправді ніхто не зможе зробити того, що написано в Стратегії. Збільшити кількість музеїв у п’ять разів — то нереально.
— Чому?
— Передбачається, що на кожних сто тисяч мешканців столиці буде щонайменше п’ять музеїв. Якщо мешканців Києва до 2025 року буде більше трьох мільйонів, то це свідчить, що повинно бути приблизно 175 музеїв на той період. Сьогодні в нас кілька десятків музеїв... Концепції музеїв, теми експозицій — все це легко відшукати у київському житті, а от приміщень і грошей немає.
— Що маємо в театральному середовищі?
— На жаль, в часи Незалежної України не побудували жодного театру. Було перебудовано в театри кілька кінотеатрів — це так. Але спеціального приміщення так і не побудували... До слова, на Троєщині проти будівництва виступили самі кияни. Отже, в усьому не треба винити лише владу — самі жителі міста теж відповідальні за події в столиці, за прорахунки влади, за те, що не культура — головний орієнтир для чиновників і депутатів.
Несправедливе фінансування театрів яскраво можна проілюструвати на прикладі Національного академічного театру оперети, якому не вистачає багатьох мільйонів для того, щоб працівники отримували зарплату таку саму, як в інших академічних національних театрах України. Можна сказати, що театр покараний тим, що належить Києву. Нині говорять про те, що є плани (в тій же Стратегії) збільшити втричі кількість театрів за найближчий час і довести їх приблизно до ста. Я не розумію, які можуть бути джерела фінансування, адже приватний бізнес, який уже будує кінотеатри, театрів і досі не будує...
— Можливо, занедбані муніципальні кінотеатри могли б стати додатковим ресурсом?
— З кінотеатрами ситуація простіша, тому що багато їх уже переобладнано під театри. Наприклад, Театр ляльок на Лівому березі, Театр драми і комедії, такі, як театр “Київ”... Цей процес іде. І, можливо, треба таке зробити, щоб всі кінотеатри переобладнати в театри, крім кількох. Тому що перший спеціалізований кінотеатр, який було побудовано як кінотеатр “Жовтень”, він повинен завжди бути кінотеатром. Фактично, перший кінотеатр — це реліквія з шансом стати музеєм.
— Скільки нині в Києві лишилося муніципальних кінотеатрів і яке в них майбутнє?
— У громади залишилося близько двадцяти кінотеатрів і десять із них — дитячі.
Останні наразі в неприпустимо поганому стані. Виправити цю ситуацію можна найпростішим та очевидним способом — передати їх в руки колективу. І колектив буде приводити його в належний вигляд. Такі приклади сьогодні є в нас. Це чудові кінотеатри “Київ”, “Жовтень”, “Київська Русь”. Уже готові стати орендними підприємствами “Ленінград”, “Росія” та інші, які стали потужними установами, і всі їх знають, бо тут проводять фестивалі, різні резонансні акції. Це свідчить про те, що ніякої проблеми немає, колективи самі, без допомоги міста, змогли поставити на ноги свої кінотеатри. Ті кінотеатри, які існують як суто муніципальні, знаходяться в значно гіршому стані. Вони функціонують, але умовно. Інколи показують якісь фільми. Їм і автономії не дають, і тримають їх не зрозуміло для чого. Таке враження, що там існує якийсь паралельний нікому не зрозумілий бізнес. Вони позиціонують себе як дитячі кінотеатри, але насправді ніякі вони не дитячі, бо там немає показів фільмів, які дивляться діти, — “Потеріана”, “Тачки”, “Шрек”, “Трансформери”, “Льодовиковий період”...
— В якому стані муніципальні бібліотеки?
— На жаль, книжки для муніципальних бібліотек роками не закуповують. Цього року трошки грошей виділили, але це копійки, до того кілька років взагалі нічого не виділяли. Бібліотека, яка не може купити нових книжок, — це взагалі не бібліотека. Як може молодь ходити до бібліотеки, якщо там немає технічного забезпечення, нема Інтернету, немає нових книжок. Я з депутатських грошей намагаюся допомагати книжки купувати бібліотекам. Насправді, в столиці ситуація значно гірша, ніж на периферії. Там подекуди в бібліотеках створено справжні інтелектуальні центри, а в нас немає розуміння, що таке бібліотека в нинішніх умовах.
— Яку частину архітектурної спадщини столиці вдасться врятувати?
— Тут повний морок, тому що архітектурна спадщина руйнується на очах — і від часу, і від забудовників. Грошей на реставрацію пам’яток не виділяють майже зовсім. А пам’ятки — символи Києва — самі на себе заробляють. У Києві є спеціальний збір за використання символіки міста. Він збирає до двадцяти п’яти мільйонів гривень на рік, і логічно було б ці гроші спрямувати на збереження київських пам’яток. Але цього не відбувається...
У минулому бюджеті було заплановано двадцять із чимось мільйонів, а зрештою виділили лише один чи два мільйони. Цього разу говоритимуть, що грошей виділили дуже багато, а насправді це гроші, які спрямують на перефарбовування фасадів певних будинків у рамках підготовки до Євро-2012. Тобто це не реставрація будинків, а створення таких собі “Потьомкінських сіл”, які не поліпшують ситуацію зі станом історичних споруд.
— За Стратегією розвитку Києва місто має втричі збільшити кількість туристів?
— Звичайно, треба збільшити! Але як? Немає головного — мотивації! Навіщо європейцю потрібно все кидати і їхати сюди? Коли нам кажуть, що головна мотивація — це хороші готелі, то нагадаю, що в Європі хороших і недорогих готелі — безліч. То чи варто заради готелів їхати до нас? Хочу навести приклад Єгипту. Коли ми хочемо подивитися на Єгипетські піраміди (а в Каїрі дуже погані готелі), то ми від берега Червоного моря їдемо багато годин автівками, тому що є мотивація. І нас не цікавить, чи є там де відпочити, чи нема. Ми готові мучитися вісім годин в автобусі, лише б побачити ці піраміди. Так само і в Києві. Якщо б у столиці було на що подивитися і правильною була креативно підготовлена мотивація, продуманою, на рівні Стратегії розвитку міста, то люди їздили б і селилися б навколо Києва, всюди, де тільки можливо, але їхали б, щоб побачити те, заради чого вони приїхали. Тому, якщо б ми створили і розробили якусь ідеологію, одна з них може бути і збереження пам’яток, умовно кажучи. Але пам’яток із кожним днем стає, на жаль, все менше. Навіть не треба говорити з роками.

Розмовляв Михайло ЛІВАНДОВСЬКИЙ, “Хрещатик”

Источник: ЗА КИЇВ | Прочитать на источнике