Діти, які вміють любити

Я дуже люблю дітей. І не тому, що поки що не маю власних і в мене прокидаються природні материнські інстинкти. Просто так сталося, що українські діти-сироти змінили моє життя. Це сталося в Таврійській школі-інтернаті. Віднині там у мене є маленький друг Андрійко. Ми навіть схожі: обоє веснянкуваті, обоє часто посміхаємося і любимо квіти. Тепер я знаю: ці діти, як ніхто інший, уміють любити. Бо розуміють: любов неможливо замінити.
Вони - насправді інші. У душі, поглядах на життя, почуттях одне до одного... Після спілкування з ними, ще маленькими, ти, доросла людина з вищою освітою і життєвим досвідом за плечима, тільки починаєш розуміти: ось воно – чому треба вчитися, що цінити, любити, як жити, йти уперед і не спотикатися. І щоб хоча б якось пояснити свої відчуття, у розмовах я часто наводжу такий, здавалося б, на перший погляд, простий приклад. Якось у Польщі хлопців запитали, хто такий тато. У відповідь на це, нібито й просте запитання інтерв’юєри почули доволі цікаву відповідь: «Це той, хто приносить додому гроші та виносить сміття». Коли в Очаківській загальноосвітній школі-інтернаті я запитала дівчат, чому їм подобається бути саме дівчатами, то почула чи не найважливіше зізнання: тому що ми, дівчата, даємо життя.
Я сумую за ними – за цими маленькими філософами. Щойно повернулася з Літнього табору для дітей-сиріт, який мій фонд проводив у Яремче. Ми ходили з ними у гори, побували на навісній переправі через річку, відсвяткували Івана Купала… Як не важко було підніматися на Говерлу чи Хом’як, усі ми милувалися неймовірними краєвидами карпатських гір, трішки мокнули під дощем, потім грілися на сонці, співали Гімн, ділилися обідом та бажали одне одному «смачного тобі, смачного мені, смачного всім». Були посмішки, теплі слова, сльози на прощання… А ще - море позитиву і надія, що всі ми ось-ось зустрінемося знову.
Я продовжую за ними сумувати. Знаю, ці почуття ніколи не зникнуть. У мене на столі стоїть фото Владислава, поштова листівка від Тетянки, малюнок вухастого та смішного зайчика від Вероніки, м’яка іграшка від Олега… Ці діти дійсно інші – діти, які вміють любити. І ми просто мусимо вчитися у них любові. Приїжджайте до нас у табір – давайте допомагати дітям-сиротам разом! Це – неймовірні відчуття! І їх неможливо описати. Потрібно все побачити на власні очі: поговорити, погратися, усміхнутися… Дякую вам, мої маленькі помічники і порадники, за неоціненні хвилини щастя!
Юлія Кацун, Міжнародний благодійний фонд «Нове покоління», «Вечірній Київ»

Источник: Хрещатик - Київська мунiципальна газета | Прочитать на источнике