А цензори хто…?

Українські засоби масової інформації киплять від обурення через неприховану цензуру, розпочату після обрання Президента Януковича. Вулиці прикрашають рекламні плакати, зовнішня реклама зображає мікрофон в петлі…Наче це вперше, коли хтось намагається накласти цензуру на українські засоби масової інформації.

Давайте розберемось. Будь-які прояви цензури засобів масової інформації є порушенням статті 19 Загальної декларації прав людини, прийнятої Організацією Об’єднаних Націй, стороною якої є і Україна, тому її потрібно побороти за будь-яку ціну. Цензура – це посягання на нашу свободу.

У випадку мерзенних «темників» часів Кучми було зрозуміло, хто ініціатор і кого звинувачувати. Але сьогодні уряд обирає інший курс, той, що дозволяє заперечувати власну причетність. Я впевнений, що якщо хоча б один засіб масової інформації отримав відповідні інструкції, невдовзі повідомлення про це було б в Інтернеті. Ні, цього разу вони були значно обережніші: повідомлення донесли треті сторони напряму власникам засобів масової інформації.

Ось тут народжується дилема, оскільки більшість власників медіа люди партійні: належать до Партії Регіонів чи до опозиційних фракцій. Я можу зрозуміти, чому «союзники» уряду вирішили підкоритися. Але чому опозиція зробила те саме? Очевидно, вони б мали скористатися з можливості завдати Президентові та новому уряду максимально сильного удару з власної медіа-зброї. Але не скористалися. Отже, нам залишається лише роздумувати над тим, хто ж насправді ці таємні цензори, що мають таку владу? Може прем’єр - міністр за підтримки податкової міліції або СБУ, що справляє тиск на депутатів, чиї таємниці, виявляється, не такі вже й таємні? Чи, можливо, це «клуб депутатів» намагається не засмучувати Президента? Насправді, не важливо, як вони намагаються прикрити ініціаторів перед судом громадськості, важливо, що страждає репутація Президента та країни в цілому.

Ще одне питання залишається без відповіді – чому Президента так засмучують негативні відгуки преси? Це його не мало б турбувати, адже як мовиться у приказці: «Називай хоч горщиком, тільки в піч не став». Рішення загадки – не Президент, а невдалі дії президентської ПР команди, яка те й робить, що прикриває президентську спину. У сучасному світі розвинутих комунікаційних технологій битва між позитивними та негативними новинами переросла у справжню війну, переможцями з якої виходять найбільш професійні. Проблема у тому, що Банковій конче не вистачає кваліфікованих спеціалістів по зв’язкам із громадськістю. У результаті маємо параною на Банковій, яка призводить до розповсюдження цензури.

Адміністрація слугувала б інтересам Президента набагато ефективніше, якщо б найняла команду професійних спеціалістів по зв’язкам із громадськістю, які знають напевне, як створити баланс позитивних і негативних повідомлень преси. Така стратегія принесла б набагато кращі результати за ті, яких вони досягнуть, намагаючись прикрити цензурою вже відкритий глечик.

На жаль, не лише уряд взяв на себе роль цензорів. Редактори піддаються жорсткій цензурі зі сторони власних організацій, але цього разу це не якийсь державний службовець, що ховається у темному кутку, а їх власні рекламні відділи. Сьогодні в Україні позитивні новини, зокрема, що стосуються бізнесу, вважаються «рекламними» і, таким чином, рекламні відділи наполягають, щоби за такі новини платили. Негативні новини, натомість, вважаються «правдивими», тому вартими висвітлення. Це – комерційна цензура, і вона існує вже далеко не перший рік. Ви прагнете зрозуміти, чому образ нашої країни настільки негативний? Проблема частково пояснюється такою політикою засобів масової інформації.

Прикро, але наші редактори не багато навчилися за останні 20 років. ЗМІ досягають успіху лише тоді, коли пропонують читачеві цікаву та корисну інформацію. Люди просто не платитимуть за рекламу інших людей, як би старанно її не прикривали. Тираж наших найбільших газет менший за тираж більшості жіночих журналів. Отже, громадськість голосує через власні гаманці. І, все одно, багато газет продовжують штампувати те саме політичне «казна-що» разом із прихованою рекламою, пояснюючи це тим, що їм потрібні прибутки. Якщо б вони правильно побудували власну стратегію ведення бізнесу та давали читачеві те, чого він потребує, замість того, щоб слідувати наказам господарів-політиків, прибуток з платної журналістики був би не потрібний.

То куди ж веде уся ця цензура? Їм вдасться вимкнути Інтернет чи збудувати стіну на зразок китайської? Вони зможуть вимкнути усі мобільні телефони та відновити систему шпигування часів Радянського Союзу? Врешті решт буде більш вигідно розробити політику, що здобуде позитивні відгуки, ніж намагатися повернути країну у Середньовіччя.

Цензура у всіх своїх проявах – це образа для будь-якої демократичної країни. Свобода слова та свобода від цензури – наші невід’ємні права. І поки власники засобів масової інформації не приймуть рішення скасувати власну цензуру, вони позбавлені морального права скаржитися на уряд, який робить те саме, що й вони.

Автором статті є генеральний директор Фонду «Спочатку Люди», в минулому заступник Секретаря Ради національної безпеки і оборони України, депутат Верховної Ради України, радник Президентів та Прем’єрів України.

Опубліковано 12.07.2010 на сайті BBC Ukrainian
http://www.bbc.co.uk/ukrainian/ukraine/2010/07/100712_ukraine_censorship_im.shtml