Технологія перетворень психологічно травмованих на особистості

«Усе буде добре»… І далі – «не любі друзі», а «люба моя» чи «любий мій». Це – цитата співака з характерним голосом, це заспокійливі запевнення психолога, який виводить вас із депресії, що дедалі частіше заливає вас сльозами, алкоголем чи цілковитою байдужістю з неадекватним, беззмістовним, відстороненим поглядом у нікуди. І звідки цій депресії взятися, не кожен і здатен відповісти, адже країна незалежна, займайся хоч бізнесом, хоч політикою, шикарних авто навколо стільки, що й не пройдеш, сліпий і той побачить, вілл і за кількістю, і за якістю чи не найбільше у світі – вочевидь, добробут і достаток у державі, ніби в раю.
Упевненість у тому, що доля оминула саме мене, не лише змушує жаліти себе, коханого, виправдовувати власний спосіб життя, а й не дає змоги аналізувати свої дії та коригувати їх. Гляньмо навкруги: а чи справді ми так скривджені долею? Он, чуєте, жінка лається надворі? То це ж чоловік в інвалідному візку зачепив квітку з ділянки під її вікном, виїжджаючи з двору й ледь не перекинувшись разом із візком. Він уперше за 50 років сам на вулицю виїхав, четверо сусідів його разом з візком на руках зносили з 8 поверху. Бо ні в будівлі в межах квартири, ні у вхідні двері його візок не проходить, та й на вулицях ані з’їздів, ані пандусів немає.
А той, хто побудував цей пандус у підземному переході, певно, мріє про те, щоб візочник на смерть убився, аби йому пенсії не платити. Мабуть, треба і розробнику, і будівельнику пандуса премії виписати. Це ж треба так по-державницькому підійти до розв’язання одразу кількох проблем: і пандус є, і заощадження грошей з пенсійного фонду в наявності.
А он дівчина з тростиною за два метри від наземного переходу вже хвилин 10 намагається перейти – не може, бо і до переходу не дійшла, і яке світло горить, не знає. Вона не просить допомоги після того, як їй, не добираючи виразів, пояснили, куди їй іти, і запропонували «роззути очі», щоб побачити номер тролейбуса.
Щоправда, ти теж не підійшов до бордової від праведного гніву жінки або до незрячої дівчини, бо ніколи тобі – ти в депресії. А деякі особи власної матері не помічають, коли вона як риба об лід б’ється, аби звести кінці з кінцями.
Нас не навчили не тільки дивитися, а й бачити. Наше повсякденне життя нібито настільки буденне та банальне, що зрячі люди часто не помічають змін: розпускається квітка – і добре, а як інакше, цвіте, і все зрозуміло. Очі зауважили цей факт похапцем, а серце навіть зрадіти не встигло.
Ні, людина – це не шлунок, а жива, теоретично розумна істота, із серцем, душею, здатністю аналізувати, переживати, співчувати, створювати рівні, цивілізовані умови свого існування в природному середовищі та у взаєминах з іншими, з можливістю усунення за бажання й за допомогою високорозвинених технологій штучних перешкод для фізично хворих членів суспільства з метою забезпечення цим громадянам змоги самореалізації та праці відповідно до здібностей і таланту для свого добра й розвитку цього суспільства.
Тож, якщо спокійно проаналізувати реальну вагу проблем у суспільстві, то, може, ми перебільшуємо, може, вітчизняне суспільство має цілу низку проблем і в державному будівництві, й у формі та шляхах політичного устрою, і в соціальній політиці, соціальному захисті та захисті прав інвалідів зокрема. Такий аналіз обов’язково приведе до висновку, що кожен з нас відповідальний за те, що коїться в країні та суспільстві, може й повинен робить свій внесок у реформування власної держави й суспільства.
Кожен з нас може й повинен подолати свої проблеми, перебороти хворобу й біль, здійснити власну реабілітацію душі та тіла, перетворитися на особистість.
Володимир Петровський, голова Всеукраїнської профспілки працездатних інвалідів, «Вечірній Київ»

Источник: Хрещатик - Київська мунiципальна газета | Прочитать на источнике