Олег Педан: «Я – складаний ножик»

Лялькових справ майстер і мультиплікатор Олег Педан розповідає про самостійне життя ляльок, їх непередбачуваність і характер залежно від матеріалу «Наші іграшки були залізними» - Олегу Ігоровичу, чи це правда, що ви можете зробити ляльку з будь-чого? - Так, доводилося це робити, навіть на парі. З кишенькових дрібних, наприклад. А одного разу я доводив, що ляльку взагалі можна зробити за дві хвилини. Це було в одній майстерні. Я знайшов дві намистини для очей, відточив звичайний винний корок до конуса, ручки-ніжки зробив з дроту, а хвостик – накрутив на пальці нитки і розпушив. Вийшло пташеня! - Дивно! Розкажіть, будь ласка, про витоки вашої неперевершеної майстерності. - Уявіть, початок 60-х років. З іграшками у середньостатистичної радянської дитини було сутужно. Тоді діти самі майстрували собі все, що хотіли. Наприклад, робили човни з гумовим мотором і змагалися між собою, у кого він далі і швидше попливе. Діди ж усі працювали на заводі, тому тягнули додому всі «зайві» деталі. Наші іграшки були залізними, заводськими, з усілякими шестернями і моторчиками. Одного разу мені до рук потрапила форсунка від ракетного двигуна, яка дуже кумедно свистіла: її звуку майже ніхто не чув, проте всі люди реагували на нього і оберталися. Я не був виключенням. Теж майстрував. Дуже подобався сам процес: коли до рук потрапляє якийсь матеріал, і після змін він стає іншим – цікавішим, або навіть кориснішим, ніж був. Цей процес так захопив мене тоді. Та й зараз продовжує вести за собою по життю. Можливо, це гени, не знаю. Загалом, темна наука (посміхається). - Перед тим, як вас занесло до анімації, ви достатньо вдосконалили свої вміння на будівництві, вправно навчившись зварюванню, в різних НДІ, споруджуючи різні установки для лабораторних тварин, навіть працювали в кузні на Подолі. Навряд чи це – пряма дорога до мультиплікації? - У черговому НДІ «прогриміло» масове скорочення персоналу, і мене виставили за двері. Одного разу я брів алеєю на Лісовому масиві, де й розташована наша студія «Укранімафільм». Вирішив зайти туди і запитати, чи є в них хоч якась робота. Виявилось, їм саме потрібний був столяр. Місцеві художники, як і всі творчі люди, в більшості своїй неуважні, тому частенько забували ключі від своїх робочих кімнат. А двері на студії всі були зі склом. До моїх обов'язків входило щоранку спеціальним ломиком це скло акуратно виймати, щоб люди могли ввійти, а наприкінці дня – назад його вставляти. Врешті-решт, я навчився відкривати їх замки без ключа. В один з робочих днів зайшов до майстерні ляльок, познайомився з хлопцями і... залишився там. Відтоді вже років 20, як працюю лялькарем. «Я перепробував все» - Як виникла ідея вашого дебютного фільму «Світла особа», лауреата МКФ «Молодість-2001», про імпровізоване місто, населене лампочками і вимикачами? - На студії було досить багато вільного часу. Адже ми, лялькарі, тільки робили ляльки, а потім віддавали їх мультиплікаторам, щоб вони їх знімали для майбутньої картини. Тому нам залишалося сидіти і чекати, поки щось відламається в процесі роботи. Будь-який вільний час я не гаяв: відкривав замки, міняв лампочки на студії, робив усяку дрібну роботу. Лампочок, що перегоріли, в мене накопичилася ціла коробка. Я крутив їх у руках і думав про те, що предмет-то – красивий, правильний і блискучий. Та й викидати його жаль. От так, з лампочок я почав робити живих істот, героїв мого першого мультфільму. - Потихеньку ми підійшли до найцікавішого – до реалізації вашої майстерності в анімаційному мистецтві. Лампочка, звичайно, вже готова форма і майже завершений персонаж. Проте я підозрюю, що не обійшлося без вигадок майстра. - Так, у «Світлій особі» найскладнішим завданням для мене було приробити персонажам ручки і ніжки. Як відомо, до скла майже нічого не приклеюється, тому я придумав закріпити на лампочці прозорі пасочки, які тримали б кінцівки героїв. - Коли дивишся на ваших ляльок, виникає враження, що не було ще жодного матеріалу, який би ви не використали для виготовлення своїх виробів. Чи це так? - Зі скла ще не пробував робити. Важко дуже, проте принцип мені відомий. А що стосується решти матеріалів, то ви маєте рацію. Я перепробував все. В мене є птах-ложконіс, крила якої – алюмінієві ложки, а дзьоб – звичайний пінцет, авіатор з неслухняним волоссям-дротом, дерев'яним пропелером і металевими крилами, лось-годинник, голова якого – старовинна машинка для стрижки (викинути жаль, застосувати ніде, а ручки на роги схожі). Доктор лялькових наук з головою-волоським горіхом… Хто ще? Герої мультфільму «Нікого немає вдома» Міліціонери – близнята-наручники, Сусідка – кавоварка в окулярах, Дихлофос – балончик з ручками і ніжками. Персонажів картини «Ключ» зроблено зі старих радянських будильників, навіть собаку. Такі ринки, як «Куренівка» або «Юність», я відвідую регулярно. Практично всі матеріали і деталі для своїх майбутніх ляльок купую саме там. До речі, свою майстерню, де й відбувається народження героїв, я збирав дуже довго. Спочатку безліч приладів і інструментів було зроблено самостійно. Потім усіма правдами й неправдами я почав діставати обладнання. Зараз мені здається, що маю все. У моїй майстерні п'ять верстатів – токарний, фрезерний, столярний, зварювальний і шліфувальний. Усе це поміщається на жалюгідних десяти квадратних метрах. Сидячи посередині кімнати, можу дотягнутися до будь-якого її кута. Як господиня на маленькій кухні. «Мені подобається, щоб лялька була – «про щось» - Ви як знавець різних матеріалів напевно вже встигли вивчити їх характери. Розкажіть, будь ласка, які серед них доступні для модифікацій, а які ні? - Дерево, наприклад, дуже норовистий матеріал. Не любить дрібних деталей і поводиться відповідно до своїх волокон. Коли робиш із дерева ляльку, то дуже важливо обрати правильну орієнтацію для своїх дій. Що я маю на увазі? А те, що обов'язково треба показати його гарний малюнок. Коли тримаєш шматок дерева в руках, то здається, ніби в руках – щось живе. До того ж, у дерева дуже цікава структура. Наприклад, зістругуючи один шар за іншим, можна відмітити, що малюнок постійно змінюється. У такі моменти в мене завжди виникає відчуття, що я гортаю якусь книжку. Адже кожен шар виникає як якась відмітина про прожитий ним рік. У дереві завжди «зашита» якась історія. З металом усе набагато простіше. Він поводиться більш передбачено, ніж дерево. Його можна розплющити, зігнути – зробити з ним усе, що завгодно. - У чому для вас полягає найбільша краса ляльки як форми в мультиплікації? - У ляльок є цікава особливість. Якщо їх розставити на майданчику, де проходитимуть зйомки, і походити навколо них протягом хвилини, то в голові починають виникати безліч різних планів, які в розкадровуванні навіть не планувалися. Ляльки, адже вони набагато ближче до ігрового кіно, ніж будь-яка інша мультиплікація. Ляльки самі по собі народжують мир. Вони взагалі, як я для себе вирішив, не робляться, а – виходять: замислюєш одну ляльку, а в процесі роботи фактура матеріалу відводить тебе подеколи в зовсім інший бік. - Є у вас творчі принципи і завдання при роботі з ляльками? - Ляльковій майстерності я навчався у відмінного майстра Анатолія Петровича Радченка. Він учив мене: якщо лялька у фільмі повертає голову справа наліво, то можна, звичайно ж, зробити тільки одну вісь для руху: «справа-наліво» і все. Проте, наполягав метр, зроби і руки їй рухомими теж: раптом комусь спаде на думку ідея посувати їй руки. Я веду до того, що ляльку завжди треба робити по максимуму і із запасом. Як казав Євгеній Якович, краще зайве зняти у фільмі і прибрати, чим не зняти, а потім шкодувати про це. Ще мені подобається, щоб лялька була – «про щось». Щоб у глядача формувалося якесь уявлення «до і після». Тобто, в моїй ляльці він повинен бачити якийсь момент, вихоплений з історії. Він має уявляти собі, що було до, і те, що, можливо, буде після. Коли людина бачить просто сидячу ляльку, то в нього в голові нічого подібного, на жаль, не відбувається. До того ж, я завжди прагну зробити в ляльці щось, що діяло б на інстинкти людини. Це те, що повинне змусити його взяти ляльку в руки, розглянути її уважно і, найважливіше, щоб людина при цьому здивувалася. Коли так стається – це найвища подяка для мене. Мед для душі. «Найголовніше – це не повторюватися!» - Ви колись говорили про те, що вам подобається те життя, яке лялька сама по собі породжує без жодної людської участі. Поясніть цю думку, будь ласка. - Розпочну із жарту. На «Укранімафільмі» був один режисер, людина з гумором, який вечорами заходив до лялькової майстерні і створював з ляльок різні композиції, подеколи навіть надто непристойні. Вранці він завжди вдавав, мовляв, що ні при чому і говорив: «Це вони все самі зробили!». Насправді ж, іноді трапляється, що ляльки поводяться дуже непередбачено. Наприклад, механічні ляльки. Тому я завжди роблю їм стопор. Деякі з них самі по собі з нього зіскакують і починають рухатися. У мене аж волосся від такого на потилиці підіймається. Лось-часи сам заводиться кілька разів на день, досить голосно гарчить, а потім – зупиняється. Дуже люблю таку ось лялькову непередбачуваність. - Як ви гадаєте, чому лялькова анімація не користується популярністю серед сучасних мультиплікаторів? - Швидше за все, все від бажання простоти. Всі намагаються як можна меншим рухом рук вирвати якомога більше грошей. - Уявіть, що ви – лялька. Що це за лялька? - Я – складаний ножик з купою різних інструментів усередині. На вигляд – зовсім простий, але із сюрпризом усередині. - Чи можете прослідкувати «основний мотив» вашої еволюції і досвіду? - Досвід скорочує шляхи пошуку і дозволяє набагато швидше конкретизувати мої думки. Тобто я вже не думаю, із чого зробити ляльку, я – знаю із чого і знаю поведінку матеріалу. Звичайно, з'являється і найзвичайніший досвід, як у будь-якого майстра, – замахнутися молотком так, щоб не поцілити собі по пальцю. Кожного разу з новою лялькою для мене все розпочинається наново. І кожного разу – це надзадачі. Зараз, наприклад, хочу «втиснути» в звичайну лампочку ціле гірське містечко, навколо якого повинен постійно їздити поїзд, – без батарей! Шлях мій дуже простий. Найголовніше – це не повторюватися!
Людмила Колб, «Вечірній Київ»

Источник: Хрещатик - Київська мунiципальна газета | Прочитать на источнике