Степан Коваль: «...Я не хочу жити минулими перемогами»

Лауреат Берлінського кінофестивалю, режисер-мультиплікатор Степан Коваль розповідає про те, чому так важливо бути твердим, і якою є ціна професійних досягнень «Фібри моєї душі відчули: треба» – Говорячи про свою професію, Давид Черкаський, жартуючи, одного разу сказав, що він «насилує комплекси власного дитинства». А ваше дитинство якось уплинуло на вибір майбутнього ремесла? – Зараз мені вже здається, що так. Тоді я жив у Литві, у місті Вільнюс. Як зараз пам’ятаю – лемент у дворі: «Альгірдасе! Вітовтасе! Йонасе! Біжіть дивитися мультики!». Це був початок 70-х, коли показували «Веселі каруселі», «Ну, постривай!», «Антошку». Той віртуальний світ, що ми його бачили в телевізорі, нам, малим дітям, дуже подобався і викликав божевільний інтерес. У дитинстві в мене не було телевізора, тому я завжди просився до кого-небудь, щоб подивитися мультфільми. Якась ненаситність, те, що я не наївся досхочу «анімаційних страв», відіграло свою роль. – Проте ви стали вчитися на архітектора, потім працювали на цьому поприщі, більше того, одержували задоволення від того, чим займалися... – Архітектуру я люблю дотепер і білою заздрістю заздрю тим друзям, що змогли себе в ній реалізувати. Дійсно, коли я вступав до інституту, то твердо усвідомлював, що «застигла музика» мені цікава, і цим можна займатися все життя. Проте одна почута на вулиці фраза перевернула мій світ. Це було на Лук’янівці. Я, студент архітектурного факультету, поспішав і вирішив обігнати пару, що йшла переді мною. Раптом я почув: «Ти знаєш, що в театральному інституті відкрили факультет анімаційного кіно?». До речі, дівчина, яка це промовила, врешті стала моєю однокурсницею. Я призупинився, а повернувшись до гуртожитку, розпитав хлопців, що вони знають про це. Тоді мені вперше розповіли про режисера-аніматора Євгенія Яковича Сивоконя. І я вирушив порозмовляти з ним. Він мені все розповів, показав кілька фільмів. Після нетривалих вагань я вирішив вступати до театрального. Фібри моєї душі відчули: треба. Щоправда, тоді я ще наївно гадав, що архітектура буде моєю основною справою, а анімація – просто хобі. – Що ж змусило вас змінити свою думку? – Уже протягом першого року навчання я відкрив для себе цілий світ – настільки великий, що там можна було жити. Анімація для мене перестала бути просто рухомою картинкою. Я зрозумів, що архітектура й анімація – це дві рівнозначні величини, які не можна сполучити. Можна лише вибрати. Крім того, оскільки навчання на факультеті анімаційного кіно організовувалося вперше, то системи як такої не було. Тому ми майже щодня відвідували студію «Укранімафільм», а викладачами в нас були практики. Тобто ті люди, що робили анімаційне кіно протягом останніх десяти років. Бійці, що в окопах сиділи і знали, як вести бойові дії. Це були художники, що працювали на студії – Наталка Чернишова і Наталка Марченкова. Оператори зі студії - Серьожа Максимович, Іра Сергєєва, Анатолій Гаврилов. Режисери – Євгеній Сивоконь, Додик Черкаський... Усіх не перелічити. «Ніде мене не хотіли бачити як режиссера» – Чи були ще якісь творчі потрясіння або відкриття в ті роки? – Так, тоді ще я зрозумів: мислити режисер повинен так само, як і архітектор. Дивно! В обох випадках – чи то проектування будинку, чи то створення фільму – проекція йде на людину, її дії і поведінку. Зараз поясню. Одна викладачка розповіла нам про архітектуру, але з погляду режисури. Я назавжди запам’ятав цей приклад – приклад з мавзолеєм Леніна. Підлога там мармурова, тож людина, яка потрапляє туди, змушена йти дрібними кроками по слизькій підлозі. Тобто, дріботати ногами і почуватися трохи скуто. З глибини залу долинає музика, на стражі вартують червоноармійці. Людина психологічно готується до того, що там, у глибині – щось глобальне і дорогоцінне. Вона доходить до зали, де лежить вождь, дрібочучи, минає його і виходить через невеличкі двері на величезну Червону площу. Після всього вона почувається просто нікчемною мурахою. Тоді такий погляд на архітектуру мене просто вразив! Тому мені не було важко переключитися зі споживача будинків на споживача-глядача. Я і переключився. Мій прихід до анімації був безболісним. – Потім – роки праці і... велика перемога. Чому після того, як ви одержали «Срібного ведмедя» на Берлінському кінофестивалі, вас не переманили працювати «за бугром»? Це ж класичний сценарій розвитку подій. – Закордон мене приваблює лише з огляду на одержання нової інформації, поширення нових тенденцій, тобто винятково з метою культурного обміну. Після перемоги мультфільму «Йшов трамвай №9» пропозиції роботи були. Проте тільки на посаду аніматора, ніде мене не хотіли бачити як режисера. На жаль, «за бугром» ми всіх цікавимо як робочі конячки. Таку політику можна зрозуміти. Там структури працюють на власну країну. Все працює усередину: склалися і розпустилися квіткою. Жодна країна не прийме до себе режисера-чужоземця, і тим більше, не дасть йому гроші на його фільми. А в Україні я можу зробити практично все, що забажаю. – Навіть попри відсутність гідного фінансування і державної підтримки? – Нещодавно мені довелося побувати в гостях у моєї колеги Алли Чурикової у Мюнхені. В них там є Фонд ім. Роберта Боша, що підтримує різні творчі ініціативи, у тому числі й кінематограф. Ні про яку цілеспрямовану державну підтримку не йдеться. Я стикнувся з тим, що їм не менш, а більш важко, чим нам тут, незважаючи на те, що вони живуть у нормальній європейській країні. Я повернувся додому з чіткою думкою про те, що ми тут далеко не в найгірших умовах, хоча ми, звичайно ж, так не вважаємо. Більше того, живучи в Україні, ми знаємо велику частину всієї таємниці, знаємо про можливі підводні камені. Адже, все-таки, це – наше суспільство, правила гри якого ми знаємо. Там же – правила зовсім інші. Їх не тільки потрібно знати, до них треба звикнути і пристосуватися. До того ж, не можу не погодитися, що чисто національний продукт мені робити набагато цікавіше, ніж продукт для чужої країни. Безвідносно фінансового боку справи. Що ж стосується грошей, то потрібно просто працювати – і все прийде. – Розкажіть, будь ласка, про вашу студію «Новатор-фільм». Вона, як відомо, одна з небагатьох, якій вдається одночасно і заробляти необхідні засоби для існування, і займатися творчістю. – Ще 15 років тому в мене виникло прагнення просто працювати у своєму напрямі і нічого ні від кого не чекати, як робить більшість представників старшого покоління. Люди, що виховувалися на принципах очікування і виконання наказів, – зараз вони вже ментально нездатні створити щось самостійно. Від тих часів це прагнення виражалося спочатку в бажанні купити камеру, організувати невеликий павільйон хоча б на власній кухні, з мольберта створити імпровізований верстат для камери і потім – знімати своє кіно. Як колись сказав покійний Олександр Татарський, поганий той актор, що в туалеті не мріє про свій театр. Так кілька років по тому народилася, нарешті, ідея створити студію, насамперед, як засіб виробництва анімаційного продукту. Тому питання заробітку відсунулося наче на друге місце. На «Новатор-фільмі» ми поки що ще граємо у творчість. Так, ми йдемо менш правильним шляхом, напевно, менш комерційно вигідним. Проте вважаємо, що знайти щось нове і створити унікальне можна тільки так. Ми граємо в альтернативу, у пошук усіляких ходів і рішень, а ще даємо можливість одне одному творчо «побешкетувати». Поки все виходить. Створивши «Новатор-фільм», ми ще і почуваємося більш-менш вільними від старшого покоління. Своїм студійним досягненням ми вважаємо те, що стали певним приводом для оптимізму, коли навколо всі те й роблять, що ниють і плачуть. Адже найголовнішим і найбільш складним у тій ситуації було взяти і розпочати. Зараз ми працюємо над проектом «Моя країна – Україна», серіалом, у кожній серії котрого глядач зможе довідатися цікаву історію або легенду якого-небудь українського міста, місця або місцевості. Хочеться, щоб у процесі роботи утворилася команда, яка стала би прообразом тієї, що була на студії «Укранімафільм» у 80-і роки. Коли були творчі суперечки, нескінченні проекти, творча рутина. Казана такого дуже хочеться. Хочеться до цього прийти, проте на новому рівні розвитку, а не з пострадянським мисленням. «Компьютер може далеко не все» – Ваша студія – дуже молода, навіть студентська. Напевно, в молодих немає певного досвіду для роботи. Кого і чого бракує найбільше? – Так, по волі чи по неволі довелося стати вчителями підростаючого покоління, хоча ми цього й не прагнули. Як відомо, над проектом «Моя країна – Україна» ми працюємо в тандемі з українським казкарем Сашком Лірником, казки якого використовуємо як сценарій. Чому так? Тому що в нас в Україні не вистачає сценаристів. З ними – дуже велика проблема. Адже анімаційного кіно, як і ігрового, створюється дуже мало, тож сценаристи-професіонали виявилися незатребуваними протягом понад десятка років. Тому вони або вимерли як мамонти, або взагалі виїхали з країни, або попросту перекваліфікувалися. З тих самих причин не вистачає і художників в анімації. А старі майстри в силу віку уже відходять від справ. – Наскільки важлива для вас техніка, в якій ви робите свої мультфільми? Багато хто позиціонують вас як пластилінових справ майстра... – Дійсно, це так. Усе розпочалося з того самого «Трамвая», коли він був ще в чорновому варіанті «Автобусом». Реалізація ідеї цього мультфільму в іншій техніці була б менш вдалою і цікавою. А потім – пішло-поїхало. У «Трамваї» спрацювали і матеріал, і удача. Матеріал – пластилін. Але ж виходить, подумав я собі, варто зацікавитися ним. Це – з одного боку. З іншого ж, – тоді пластилінові фільми мало хто робив. Вони були, проте уваги матеріалові майже ніхто не приділяв. Нік Парк тільки розпочинав «Воллеса і Громміта», Олександр Татарський зробив «Пластилінову ворону», Гаррі Бардін робив картини з пластиліну. Більше того, всі ці роботи викликали захоплення. Як я уже сказав, з’явилося бажання спробувати розкрити пластилін ще більше. Проте сталося неймовірне. З’являється проект «Гора самоцвітів» студії «Пілот», і Олександр Татарський пропонує мені зробити пластиліновий фільм, аргументуючи це тим, що в проекті вже є достатня кількість картин, виконаних в інших техніках. Я погодився. Так вийшов фільм «Злидні», хоча в сценарії цієї картини пластилін виправданий не був. Там він радше виконував декоративну функцію. Потім виходить «Глинька». Проте знов-таки – у сценарії немає нічого пластилінового. Ми навіть лаялися з Едуардом Васильовичем Назаровим з цього приводу. Я шкодую, що пішов на повідку в метра і не дозволив собі йому протистояти. Адже це був гарний сценарій для мальованого кіно, навіть – чудовий сценарій для чудового мальованого кіно! А завдання поставили зробити його пластиліновим. Розумієте, до чого я веду? – Авжеж. – Можна вважати, що після «Трамвая» мене почали сприймати як режисера пластилінового кіно і пропонувати робити фільми, зовсім не обґрунтовуючи, чому там потрібен пластилін (сміється). А я не люблю, коли використання тієї або іншої техніки – самоціль. Багато режисерів використовують пластилін як дизайнерське рішення своїх робіт, не використовуючи при цьому ані можливості трансформації, ані переліплюванння. Я ж завжди намагаюся знайти виправдання техніці. Наприклад, мій останній фільм «Стати твердим» споконвічно був задуманий як пластиліновий. Пластилін виправданий ідеєю фільму: від самого народження з головного героя оточуючі його люди «ліплять» усе, що хочуть, «переліплюють» на свій лад. Що ж стосується інших технік, то все-таки хочеться зробити мальований фільм. Перечитую свої ідеї як мінімум раз на півроку. Проте на «Новатор-фільмі» ми розуміємо, що зараз в Україні дуже мало анімаційних студій, а понад то тих, хто працює з пластиліном. А ми цю борозну все-таки прокопали і тягнемо нею віз, не намагаючись повернути вліво або вправо. Пластилін дотепер тримає і, як виявилося, підкуповує. – Чим же він вас так підкуповує? – Підкуповує рукотворністю в буквальному значенні цього слова. Скільки разів намагався зробити пластилінову фактуру на комп’ютері – нічого не виходить! «Геніальна простота – от те, що гідне захоплення» – Що найбільше заважає у вашій роботі? – Шкода будь-якого даремно витраченого часу. Відчуваю, що часу бракує. Я розумію, що мені – за 40, розумію, що залишилося 10–20 років, а хочеться реалізувати всі свої плани. Іноді, навіть, із жалем відмічаю, що з віком я стаю більш буркотливим, менш поворотким і активним. Менше переживаю якісь почуття та емоції, що могли б надихнути на якусь ідею. Як дзеркало, відкриваю свій блокнот з ідеями. Починаючи з 1993 року, я майже щодня записував по ідеї. А потім – по низхідній. Два рази на рік, а то й один, а то й узагалі немає жодних ідей. Це страшно. – Чи маєте якийсь приклад майстерності, до якого ви хотіли б прийти? – Колись, будучи ще студентом, я приніс Євгенію Яковичу на консультацію черговий сценарій. Він подивився на нього і сказав: «Стьопо, ви всі шукаєте техніки, а уявіть, що художникові дістався один олівець і аркуш папера. Спробуйте цим олівцем висловити все те, що хочете, але щоб воно дійсно пролунало». Я замислився і став дивитися роботи різних художників. Виявилися, дійсно, ті роботи, що їх виконано одним розчерком вуглика чи олівця, і в них виражено і характер, і потрібну експресію, і відчуття часу – от це майстерність. І зовсім не потрібно прикрашати! – І ви зустрічали подібну майстерність в анімаційному мистецтві? – Так, звичайно. Нещодавно таким став фільм Гаррі Бардіна «Адажіо» на музику Томмазо Альбіноні. Філософське есе про юрбу і про її нелюбов до «інших». Головними героями були персонажі зі звичайного чорного і білого папера. Основна маса – чорні персонажі, один – білий. Вони не мали ні рук, ні ніг, було дотримано лише певних пропорцій. Проте рухи персонажів і те, що вони висловлювали, було непідробним і сьогоденням. Дивно. Ще одним таким прикладом став Юрій Норштейн. Одного разу він поділився своїм творчим секретом. В одному з його фільмів, по-моєму, у «Казці казок», зображено політ журавлів. Якось він показав нам, студентам, цих журавлів – розкидав їх по столі... – І що це були за журавлі? – Звичайні скручені обривки папера, нічого спільного із журавлями не мають. Вибудувавши з них журавлиний клин, він рухав ними перед камерою так, що створювалося враження, начебто в небі дійсно летять журавлі. От це – обман анімації! Сукупність поставленого завдання і простоти його реалізації... Геніальна простота – от те, що гідне захоплення. – Незважаючи на те, що анімація, як і кіно, – колективне мистецтво, деякі мультиплікатори все-таки відстоюють точку зору про те, що гарний режисер повинен по можливості все робити самостійно. Яке ваше ставлення до таких «людин-оркестрів»? – Перше, що можу сказати з цього приводу: режисер повинен бути максимально впевненим у своєму фільмі. Як сказала мама Андрійка Сахалтуєва, яка читала нам курс лекцій з режисури, режисер повинен мати залізні сідниці, залізні нерви, залізну силу волі і залізне здоров’я. Потім вона додала, що він повинен бути завжди впевненим у собі й у тім, що він робить. Такий стрижень просто необхідний. На моєму досвіді це підтвердилося: як тільки губиться віра в ідею, і виникають сумніви – проект відразу починає страждати. Якщо говорити про режисера-одинака, або «людину-оркестр», то творець, який може поєднати в собі одночасно і геніального художника, і геніального композитора, і геніального оператора, і так далі – це або неможливо, або надзвичайно складно. Якщо не брати до уваги рідкісні винятки, то жоден гарний фільм не було зроблено однією людиною. Адже в колективі легше «народити» ідеї. Коли режисер замикається сам у собі, то в нього дуже рідко виходить щось, схоже на відкриття. Тому при нормальному розкладі в мультику повинні бути всі: сценарист написав сюжет; художник намалював персонажів; режисер придумав, як це втілити на екрані, розставив плани; аніматори зробили моделі; інженери і монтажери, використовуючи найпрогресивніші технології, застосували потрібні спецефекти; композитор склав музику – тільки тоді це добуток. – Ви заїкнулися про втрату режисерської твердості на вашому особистому досвіді, тобто такі прецеденти були? – Так, одного разу я став заручником оточуючого колективу. Це сталося, коли робили «Стати твердим». Ми з хлопцями горіли мультфільмом, тому я дуже уважно прислухався до кожної думки. Бувало так, що аргументи інших пересилювали мої. І армада цих думок зіграла проти мене. Фільм змінювався в процесі роботи. Ми дуже далеко відійшли від первісного сценарію. – Та ви задоволені тим, що вийшло? – Фільм «недовийшов» з певних причин. Мені хочеться змінити фінал, тому я дотепер шукаю його. Злюся на самого себе, тому що я не зміг знайти гарне рішення цього фільму. Мене дуже «дряпає» це зсередини. Розумієте, це вже, немов, гра. Я – як шахіст, що знає, що за два ходи буде мат, і необхідно терміново вирішити партію на свою користь. Більше того, рішення – існує. Його просто потрібно знайти. Багато хто радять мені кинути, проте я не можу. – Так, відповідальність перед самим собою, перед колишніми перемогами... – У тому-то й річ, що я не хочу жити минулими перемогами. Адже Наполеон теж був великим, поки його не перемогли. У мене точно таке саме становище: я колись чогось досяг, а тепер – «відсяг» чи як там (посміхається). А хочеться ж стояти з гордо піднесеною головою.
«Вечірній Київ»

Источник: Хрещатик - Київська мунiципальна газета | Прочитать на источнике