Галина Менкуш: «У будь-якій країні унікальний тембр бандури викликає захоплення й цікавість»

Бандуристка, автор і виконавець пісень Галина Менкуш – про мистецтво гри на народному інструменті та необхідність популяризації бандури в Україні Нещодавно народна артистка Україна Галина Менкуш відсвяткувала 65-річчя. Солістка та музикант, яка все життя присвятила традиційному народному інструменту, зараз викладає вокал та гру на бандурі в Київській дитячій академії мистецтв. Про свій життєвий шлях, викладацьку діяльність, унікальність бандури, нові альбоми та творчі плани пані Менкуш розповіла «Вечірньому Києву». – Як так сталося, що ви пов’язали своє життя з музикою, і з бандурою зокрема? – У мене було дуже нестандартне дитинство. Батько загинув ще до мого народження, а мати була провідницею УПА і мусила переховуватися від арешту. Її я побачила лише у 13 років. Мене виховувала бабуся. Я народилася і виросла у Львові, у 9 років пішла до музичної школи. На класичні інструменти вступати було вже запізно, тож мене записали до класу бандури, який відкривався у музичній школі вперше. Мій учитель Василь Герасименко, який сам тільки-но вступив до консерваторії, розпочав справу з чистого аркуша – набрав перших учнів, коли ще не було ні інструментів, ні репертуару. Власне, він удосконалив інструмент, створив власну конструкцію бандури. У Василя Герасименка я навчалася і в музичній школі, і в консерваторії. – Ви – корінна львів’янка. Як опинилися в Києві? – У моєму житті траплялися дивні колізії. Мій виступ по львівському телебаченню побачив відомий драматург Олександр Корнійчук, на той час – голова Верховної Ради України, і надіслав телеграму, що на мене «чекає велике майбутнє». В ті часи я розуміла, що через біографію моєї мами і постійний нагляд КДБ концертну чи музичну кар’єру у Львові я не зроблю. Тоді я поїхала до Києва і стала солісткою «Укрконцерту», спочатку в концертній бригаді Тимошенка і Березіна. На той час це було дуже престижно, до бригади входили естрадний оркестр та солісти оркестру, а я мала окремий концертний номер. Уже з іншою концертною бригадою об’їздила всі республіки Радянського Союзу – від Сибіру до Прибалтики. – Ви багато мандрували світом? Як іноземці сприймали гру на бандурі? – До 1989 року мене не пускали за кордон через минуле моєї мами. Закордонні імпресаріо обирали мене як обов’язковий номер з величезного колективу «Хору Верьовки», за мене держава платила «неустойку» золотом, проте не випускала. І ось у 1989 переді мною «підняли шлагбаум». Після того я побувала в багатьох країнах Європи. З власної практики знаю, що в будь-якій країні бандура викликає захоплення і цікавість. Якось у Німеччині мене знайшов джазмен, який намагався впровадити в свою групу бандуру. Він придбав інструмент через унікальний тембр і не знав, що з ним робити. Я настроїла бандуру, показала, як користуватися. Для американців, як і багатьох інших народів, бандура стала просто відкриттям. На жаль, у нас бандура не популяризується ні по радіо, ні по телебаченню. До цього інструменту мусить, у першу чергу, бути спрямований погляд держави. В інших народів усе зовсім не так. Японці бережуть свої традиції, передають їх у спадок. Цьому ми, володіючи величезним багатством, повинні навчитися. На радіо нам прищеплюється низькопробна штампована поп-музика, вона вкладає нам у вуха чужу мелізматику та мелодизм, зокрема циганський, угорський. А основ власної музики ми не знаємо. – У чому унікальність бандури як музичного інструмента? – Бандура протягом мого концертного життя видозмінювалася, і велику роль у цьому відіграв мій викладач Василь Герасименко, який удосконалював інструмент. Спочатку до нас потрапляли старі кобзи з маленьким діапазоном, які не мали півтонів. Василь Герасименко зробив мені першу бандуру, яка була хроматичною і мала три октави, потім удосконалив її перемикачами, що дозволило виконувати класичні твори. Бандура захоплює слухачів різних національностей і різних культур. Мушу сказати, що в Україні бандуру люблять, проте не так, як інші народи, австрійці чи японці, які в мене навчалися, і яких зачаровував її тембр. У технічному розумінні бандура – надзвичайно важкий інструмент, адже відстань між струнами мала і при швидкому темпі точне виконання вимагає великої праці і самовідданості. Бандура дає повноцінний акомпанемент, як і фортепіано. У нас, на жаль, до бандури ставляться як просто до народного інструмента. Італійці, наприклад, мають чудову музику, проте не мають народних інструментів. І вони були шоковані звучанням бандури. Сьогодні в Україні вже закрилися дві фабрики, які виготовляли бандури, цим займаються лише окремі майстри та підприємства. До речі, наступного року в Київській консерваторії відкриється кафедра бандури. Сподіваюся, тоді, нарешті, будуть розв’язані проблеми з ремонтом, друкуватимуться нові ноти. – Розкажіть про вашу викладацьку діяльність. Як ви стали педагогом? – Настав такий період, коли я зрозуміла, що треба йти в педагогіку. Хоча й до сьогодні знаю, що голос ще звучить, маю напрацьований концертний репертуар. Так склалися обставини, що мій чоловік серйозно захворів, і я вирішила закінчити зі сценою. Працювала викладачем консерваторії, в Інституті культури отримала звання доцента. Іноді мене запрошували виступати на творчих вечорах та ювілеях у філармонії чи оперному театрі. Педагогічна справа мені вдається, діти і студенти мене люблять. У Київській дитячій академії мистецтв я працюю вже 13 років. Тут заплановано таке навчання, коли діти приходять з п’ятирічного віку і навчаються аж до здобуття повної вищої освіти, до рівня консерваторії. Зараз цей проект лише розвивається, поки ще не має матеріальної бази, щоб вибудовувати вищу освіту. Проте ідея мені дуже подобається. Часто буває, що постановка руки, з якою приходить студент, не дозволяє розвинути його далі. А коли береш дитину змалечку, спочатку даєш постановку руки, потім техніку, на цій основі можна розвинути професійного музиканта. – Чи цікавиться молоде покоління грою на бандурі? – На жаль, до класу бандури приходять небагато дітей. Зараз у мене навчаються п’ятеро. Маю можливість дати їм за цей час ґрунтовну освіту, і я зацікавлена, щоб вони були професійними виконавцями. Проте батьки не бачать перспективи в професії бандуриста, намагаються дати практичний напрям професії, як то економісти чи менеджери. Дітям же надзвичайно подобається інструмент, вони отримують естетичне задоволення. Далі, у професійні музиканти йдуть одиниці, адже інструмент потребує ретельної праці, й існує багато перешкод – важко знайти самі інструменти, спеціальні струни та нігті для гри, складно транспортувати та зберігати бандуру. – А ваші вихованці – як складається їх доля? – Дехто вступає до консерваторії, є й такі, що вже працюють у хорах. У наш час на місце викладача чи концертного виконавця молодим влаштуватися складно – ці місця зайнято старими кадрами. Тож гарні музиканти не мають можливості розкритися. Раніше концерти виконавців на народних інструментах проводилися у філармоніях, клубах, існували концертні організації на кшталт «Укрконцерту», де виконавці мали власні номери, постійно вдосконалювались, конкуруючи з оркестрами та іншими музикантами. Зараз такого, на жаль, немає. – Ви пишете й власну музику для бандури. Розкажіть, коли розпочали писати, де можна почути вашу музику? – У 1960-х роках у нас з’явилися колосальні поети – Василь Симоненко, Ліна Костенко, Василь Стус. Мене запрошували на творчі вечори і просили написати музику на їхні слова, адже вірші у поєднанні з музикою мають більшу силу. Так у мене відкрилася піснетворчість. Є мої композиції на вірші Олександра Олеся, Володимира Іванишина, Василя Стуса, Василя Симоненка, Ліни Костенко, кілька інструментальних творів. Проте композитором я себе не вважаю. На мою думку, треба мати спеціальну освіту, щоб писати. Хоча мені це вдається. Кілька років тому випустила альбом «Сад любові», де виконую власні твори під оркестрове супроводження. Нещодавно видала 40 творів у двох аудіоальбомах «Струни серця мого». В першій частині містяться епічні народні й авторські твори, історичні пісні, а в другій – лірика, народні пісні, мої авторські та інструментальна музика. – На вашу думку, нині в Україні працює багато професійних музик-бандуристів? – Професійних бандуристів багато, а от концертних виконавців дуже мало. У жінок-бандуристок складається так, що вони об’єднуються в тріо, оскільки бути солістом дуже складно, треба нарощувати технічні можливості, поповнювати репертуар. Виступаючи, я постійно змінювала репертуар, щоб бути цікавою аудиторії. Але ж це вимагає багато часу й сил. – У наш час на бандурі грають переважно жінки. А історично бандура – чоловічий чи жіночий інструмент? – Він вважався чоловічим, хоча в давнину були й кобзарки. Вони виконували історичну епіку, проте без супроводу бандури. Зараз, в умовах конкуренції з радіо та телебаченням, бандуристам працювати дуже важко. Наприкінці XIX – початку XX століття такого ще не було, тоді існували кобзарські школи, в яких викладачі-бандуристи виховували дітей. Такі школи діяли в Харкові, Чернігові, Полтаві. Бандурист, якого називали пан-отець, брав до себе здібного учня, виховував, передавав йому свій репертуар, з яким учень мав право заробляти гроші, граючи на базарах, святах, весіллях. Школи бандуристів мали власні правила і вимоги до учнів, це мусили бути, в першу чергу, високодуховні люди. Першими заробітками бандуристи ділилися з пан-отцем, далі усно передавали традицію вже своїм учням. Кобзарські школи існували і в XX столітті, проте в 1930-х роках за радянської влади більшість кобзарів було страчено, і вони не встигли передати свої знання іншим. Тоді бандури взяли в свої руки жінки, об’єднуючись у тріо, дуети. Велику роль у тому, що гра на бандурі не зникла, зіграли Гнат Хоткевич, який мандрував з концертами та викладав клас бандури в Харкові і Полтаві, та Володимир Кабачок, основоположник бандурної школи в Києві. – І, наостанок, – які ваші творчі плани? – У мене є дуже багато написаних і наспіваних речей, які я ще не поклала на ноти. Тож зараз, коли я сиджу вдома і доглядаю хворого чоловіка, саме і займаюся записом творів, які вже створено, та пишу нові.
Розмовляла Марія Беляєва, «Вечірній Київ»

Источник: Хрещатик - Київська мунiципальна газета | Прочитать на источнике