Великий сусід визначився. Що Україні робити далі?

Російська Федерація — стратегічний партнер України, найважливіша країна з точки зору нашого економічного розвитку, ключовий безпековий гравець в Євразії. Зрештою, колишня метрополія, з якою Україну пов’язує величезна кількість культурних, гуманітарних, інформаційних, людських, історичних та інших зв’язків.
Володимир ГОРБУЛІН, Олександр ЛИТВИНЕНКО, "Дзеркало тижня"
Расплясались, разгулялись бесыПо России вдоль и поперек —Рвет и крутит снежные завесыВыстуженный Северовосток.
М.Волошин
Від розвитку відносин із РФ без перебільшення залежить майбутнє України, її спроможність забезпечити свій суверенітет і територіальну цілісність, суспільний розвиток, загалом виживання як незалежної держави і сучасного соціуму.Загальна ситуація в РФ
Російська Федерація переживає критично складний період своєї історії. Донині, через 18 років після розпаду СРСР, російським елітам і суспільству не вдалося трансформувати свою ідентичність і забезпечити перехід федерації на шлях стабільного поступального розвитку. Реалізований протягом 1991—1999 років стратегічний курс на всебічну лібералізацію суспільного життя Росії та приєднання до глобального Заходу як одного з мажоритарних гравців зазнав нищівної поразки на межі століть. Російська Федерація у 1998—1999 роках впритул наблизилася до усезагального колапсу.
Успішно подолавши на початку 2000-х років загрози швидкого розпаду держави та неконтрольовані процеси соціальної деградації, чинне керівництво РФ, уособлене прем’єр-міністром Росії В.Путіним, при цьому пожертвувало перспективами системної суспільної модернізації, а отже, майбутнім країни. Власне, вп’яте чи вшосте в російській історії не вдалося розірвати порочне коло реформ/контрреформ. Зробивши ще на самому початку свого правління у 2000 році ставку на відновлення авторитарної керованості (створення федеральних округів, скасування виборності губернаторів тощо), В.Путін послідовно дотримувався цієї логіки у своїй подальшій діяльності.
Цей вибір уже у 2000 році призвів до спочатку часткової, а згодом дедалі повнішої інкорпорації елементів радянської символіки та ідентичності у державну російську ідеологію. Віхами цього стали відновлення старого радянського гімну (2000 рік), проголошення неоімперського курсу (модель енергетичної наддержави, 2003 рік), квазіізоляціонізм і шпигунська істерія (2005—2007 роки), керована конфронтація зі США (Мюнхенська промова, 2007 рік), проголошення пострадянського регіону зоною привілейованих інтересів РФ (2008 рік), фактична реабілітація Й.Сталіна (2007—2009 роки).
Такі зміни не залишилися суто ідеологічними декораціями. Прихід до влади В.Путіна збігся з досить тривалим періодом високих цін на енергоносії, які зросли за вісім років більш як у десять разів. За окремими оцінками, за ці роки Росія додатково одержала понад 1,5 трлн. дол. Протягом цього часу Російська Федерація в економічній площині слідувала класичним курсом авторитарної нафтодобувної країни. Отримані надприбутки від продажу енергоносіїв або проїдалися, або нагромаджувалися у золотовалютних резервах. На основі енергоресурсної моделі вдалося збільшити ВВП більш як учетверо — з приблизно 350 млрд. дол. у 2000 році до 1400 млрд. у 2008-му та нагромадити понад 500 млрд. дол. резервів.
Завдяки цьому Кремль мав необхідні ресурси для реалізації активного внутрішньо- і зовнішньополітичного курсу. В цей період Москві вдавалося забезпечити послідовне і доволі швидке зростання рівня життя більшості росіян. На такому тлі заходи з обмеження громадських свобод здійснювалися доволі безболісно.
Протягом першої президентської каденції В.Путіну вдалося забезпечити морально-політичну єдність широких кіл населення Російської Федерації та масову підтримку фактично будь-якого зовнішньополітичного курсу держави. Насамперед ще на початку 2000-х років шляхом створення державної партії «Єдина Росія» була де-факто ліквідована конкурентність у політичній системі. Тоді ж було відновлено щільний контроль над електронними засобами масової інформації, насамперед над телебаченням. Із середини 2000-х здійснюється комплексна програма ідеологічної індоктринації населення міфами «Великої перемоги», історичної виправданості та вікової тяглості імперського характеру російської державності, героїв-чекістів тощо.
Також Кремлю вдалося нейтралізувати можливі прояви невдоволення в середовищі російських еліт. Цьому сприяли вичавлення з Росії Б.Березовського та В.Гусинського, багато у чому політично вмотивований процес над М.Ходорковським і знищення «ЮКОСу». Ці заходи забезпечили підпорядковане становище щодо Кремля і деполітизацію великого російського бізнесу.
Масштабне відтворення за нових умов системи політичного шпигування (Служба захисту конституційного ладу і боротьби з тероризмом ФСБ та центри боротьби з екстремізмом «Э» МВС) та відповідна корекція кримінального законодавства у 2008—2009 роках заклали підгрунтя для можливих політичних репресій.
«Тандемократія», фактичне співправління президента РФ Д.Медведєва і прем’єр-міністра РФ В.Путіна, що розпочалося після формальної передачі влади у травні 2008 року, протягом більш як півторарічного існування довело свою певну ефективність, попри наростання конфліктності у відносинах лідерів і насамперед їхніх команд. Проте навіть розгортання такого протистояння, швидше за все, не приведе до кардинальної корекції зовнішньополітичного курсу.
У зовнішній політиці принаймні з 2003—2004 років В.Путін діяв відповідно до формули «бути над країнами СНД, поряд з ЄС і обережно проти США». Такий курс реалізовувався досить послідовно і передбачувано. В результаті Москві вдалося розвинути відносини з ЄС, насамперед з Німеччиною, та зіпсувати зі США (контрольовано) і більшістю пострадянських країн і країн Центрально-Східної Європи (неконтрольовано). При цьому російські еліти залишалися міцно інтегрованими в західний соціальний простір.
Прихід до влади у Вашингтоні адміністрації Б.Обами та проголошене ним перезавантаження відносин відкрили можливості для пом’якшення двосторонніх відносин.
Кремль не тільки оголосив СНД зоною своїх привілейованих інтересів, а й переконливо довів обмеженість потенціалу та волі країн ЄС і США до втручання на прикладі того ж таки серпневого збройного конфлікту з Тбілісі. Москві вдалося інституалізувати своє домінування на території СНД шляхом створення інтеграційного об’єднання ЄврАзЕС, а також підтримання військово-політичної ОДКБ. Продовжила своє існування і створена при Б.Єльцині Союзна держава Росії та Білорусі. Хоча формально ці об’єднання функціонують, досягти реального підпорядкування внутрішньої і зовнішньої політики їх учасників Кремлю не вдається, що засвідчила обережно-прогрузинська реакція країн СНД на російсько-грузинський конфлікт 2008 року.
Відносини з КНР характеризувалися прагненням Росії до утворення військово-політичного союзу та доволі прохолодним ставленням до цього з боку Пекіна, який прагнув отримати тактичні вигоди. Зокрема Шанхайська організація співробітництва, яка розглядалася у Москві як зародок антиамериканського союзу, насправді стала інструментом проникнення Китаю в Центральну Азію.
Відносини з радикальними антиамериканськими режимами на кшталт Північної Кореї, Ірану, Венесуели давали можливість говорити про наявність певного «антизахідного фронту» і водночас не давали відчутних політичних і тим більш економічних дивідендів. Навпаки, прихильність «друзів» коштувала мільярди доларів кредитів.
Таким чином до осені 2008 року, коли світова фінансово-економічна криза позначилася на ситуації в Росії, Кремлю вдалося забезпечити стабільність ситуації в середині країни та значно активізувати зовнішню політику. Отже, курс В.Путіна у середньостроковій перспективі довів свою ефективність, а сам російський керманич уже посів чільне місце у галереї правителів Росії поряд із Миколою I, Олександром III і Л.Брежнєвим. Чинний прем’єр-міністр РФ, як і його великі попередники, не розв’язав російських проблем, але загнав їх углиб російського життя, підживлюючи грунт не тільки для зовнішньополітичних тріумфів, а й для нових «смут».
Негативні тенденції
Світова фінансово-економічна криза і події, з нею пов’язані, засвідчили певну вичерпаність обраної моделі суспільного розвитку. Висока корумпованість державного апарату РФ вкрай ускладнила здійснення програм інфраструктурного розвитку та переведення економіки на інноваційні рейки. Яскравим свідченням тривалої деградації науково-промислового потенціалу стали проблеми з реалізацією проекту твердопаливного ракетного комплексу морського базування «Булава», а також, за однією з версій, катастрофа на Саяно-Шушенській ГЕС.
Водночас і у внутрішньополітичній площині ситуація не виглядає однозначно позитивно. Йдеться насамперед про регіональний вимір, який для найбільшої у світі за територією країни є ключовим. Згода регіональних еліт на централізацію та скасування федералізму забезпечувалася фактичним невтручанням Кремля у внутрішні справи національних республік, насамперед Північного Кавказу, Татарстану і Башкортостану. Здійснені у 2008—2009 роках спроби відновити керованість ситуації у республіках Поволжя засвідчили недостатність ресурсів у Москви, навіть для призначення керівників місцевих підрозділів органів внутрішніх справ чи Росреєстрації.
Приборкання Північного Кавказу, здійснене у результаті другої чеченської війни 1999—2000 років та передачі влади у Чечні зовнішньо лояльному режиму Рамазана Кадирова, змінилося у 2008—2009 роках новою ескалацією насильства у Дагестані та Інгушетії. Фактична вичерпаність арсеналу засобів у відносинах з Північним Кавказом та поступова втрата привабливості Росії в очах як населення, так і еліт цих республік робить імовірним у середньостроковій (10—15 років) перспективі вихід Росії з Кавказу. Тим більше що федеральні сили на Північному Кавказі багато в чому перетворилися на одного з впливових гравців, що радше свідчить не про бажання досягти декларованих цілей стабілізації, а про прагнення власного збагачення.
Триваюче скорочення російського населення в Сибіру і на Далекому Сході, що супроводжується потужною китайською міграцією, у тій же середньостроковій (10—15 років) перспективі створює певні умови для відпадання від РФ принаймні частини зауральських територій.
Мають місце складні демографічні проблеми. Триває швидке (понад 1 млн. на рік) скорочення населення РФ, погіршення його здоров’я. На користь мусульманських народів зменшується частка слов’янської складової у загальній кількості росіян. При цьому знижується освіченість суспільства, менш швидкими темпами, ніж у 1990-х, але деградує соціальна інфраструктура. Протягом десятиріччя свідомо руйнуються політичні і громадянські інститути як у центрі, так і в регіонах.
Не можна казати, що російське керівництво не усвідомлює цих проблем. Останнім свідченням розуміння ситуації стала помірковано ліберальна програмна стаття Д.Медведєва в «Газете.ру» від 10.09.2009 р. Проте є ще більше ознак того, що описаний комплекс складно розв’язуваних проблем разом з ідеологічним вакуумом, що утворився після банкрутства російського лібералізму, змушує Кремль зробити надзвичайно небезпечну і ризиковану ставку на російський імперіалістичний шовінізм та роздмухування мілітаристського психозу. Ідеологічною основою Російської держави виступає міф «Великої перемоги», відчуття прямої спадковості сучасної РФ від сталінського СРСР, завуальовано імперська концепція триєдиного російського народу (велико-, мало- і білоруси), ксенофобський комплекс ворожості щодо Заходу, уособленого в США, а також сприйняття Росії як обложеної фортеці, яке має ще ранньомодерні історичні корені.
При цьому В.Путін та його команда сподіваються втримати керованість процесами і не втягнутися у від початку програшне нове видання холодної війни з США. Не слід забувати і про глибоку інтегрованість російських еліт у глобальні, насамперед західні, соціальні мережі та інституції.
Загалом-то Росія поки що не прагне відновлення глобальних позицій, а концентрується на вирішенні невідкладних питань, переважно регіонального характеру. Ключовим із зовнішньополітичних завдань слід вважати приборкання Києва.
Підпорядкування України, або принаймні її південно-східної частини, Кремлю має істотно поліпшити ситуацію в РФ. Зокрема, пом’якшити демографічні проблеми, забезпечити надійний транзит енергоносіїв до Європи, значно збільшити економічний потенціал, насамперед у машинобудуванні (у тому числі військовому), сільському господарстві, унеможливити отримання США територіального плацдарму у безпосередній близькості від Москви та інших ключових районів федерації, нейтралізувати потенційну ідеологічну загрозу авторитарному режимові (успішна демократична Україна) тощо.
Власне, йдеться про те, що агресивна політика Кремля щодо України викликана не діями Києва, а потребами Росії, як їх усвідомлює нинішнє керівництво держави. Тобто навіть кардинальна зміна Україною політичного курсу не призведе до істотної корекції російської політики та не відмінить уже визначених цілей.
Також у Кремлі усвідомлюють, що історичне «вікно можливостей» щодо України для Москви доволі коротке і може зачинитися вже десь після 2015 року, після становлення нового покоління українських еліт. Також не виключений варіант, що фактична байдужість США, Великобританії та інших країн ЄС до Східно-Центральної Європи, що уможливлює використання Москвою різних, у тому числі і брутальних засобів, вже за два-три роки зміниться на більш прискіпливу увагу. Отже, «наступ на Київ» розгорнеться вже найближчим часом і буде рішучим та безпощадним.Російська політика щодо України
Розглядаючи російську політику щодо України, слід виходити з таких основних моментів. По-перше, на офіційному, в тому числі найвищому рівні РФ неодноразово підкреслювала свою безумовну відданість підписаним угодам і глибоку повагу до чинних, юридично оформлених і визнаних Росією кордонів України. Водночас Концепція зовнішньої політики РФ і Стратегія національної безпеки РФ містять чіткі формулювання щодо російських інтересів в Україні. Ідеться насамперед про недопущення вступу Києва до НАТО, «захист інтересів російськомовного населення» тощо, тобто про збереження України у сфері впливу, «привілейованих інтересів» Росії.
По-друге, сучасна російська держава як в юридичному, так і в ідеологічному та інституційному вимірах є прямим спадкоємцем СРСР. Насамперед ідеться про сферу реалізації зовнішньополітичної та безпекової функцій держави, тобто про системи Міністерства закордонних справ, Збройних сил і спецслужб (ФСБ, СВР і ГРУ ЗС РФ). Причому спадкоємство усвідомлюється, а нерідко і підкреслюється навіть на офіційному рівні.
Ключовою особливістю такого державного спадкоємства є збереження інституційної пам’яті, в тому числі механізмів вироблення і прийняття рішень, зокрема стратегічних. Жодним чином не йдеться про незмінність цілей і засобів політики, швидше про певну спорідненість і спадковість матриць мислення, картини світу і стилю прийняття рішень. Безумовно, сучасне керівництво РФ не є прямим продовжувачем справи Й.Сталіна, проте історичний спадок тяжіє над господарями Кремля і Старої площі.
За висновками російського історика О.Зубкової, наприкінці 1930-х років Й.Сталін усвідомлював лише стратегічну мету своєї політики — встановлення повного контролю над Литвою, Латвією та Естонією. Детального плану політичних, економічних, військових та інших заходів і навіть розробленої стратегії, як засвідчують архіви, не було. Натомість «усе творилося на ходу», рішення приймалися ad hoc, згідно з обстановкою. Причому кожен наступний крок уможливлювався слабкістю опонента: там, де радянська політика стикалася з серйозним спротивом, шукали інших шляхів і механізмів.
І сьогодні з високою ймовірністю можна припускати, що якоїсь чіткої, ясно сформульованої програми дій стосовно України загалом Кремль не має. Визначено (хоча, можливо, не в усьому усвідомлено) лише головні завдання, напрями та арсенал інструментів, що застосовуються. Рішення ж тактичного та оперативного рівнів ухвалюються відповідно до ситуації.
По-третє, зазначене, втім, не виключає наявності далекосяжної мети та цілеспрямованої, особливо в ретроспективі, політики.
Ймовірно, таке стратегічне бачення було остаточно сформульоване і затверджене на закритому спільному засіданні Ради безпеки і Державної ради РФ 25 грудня 2008 року. Певне уявлення про неї можуть дати серпнева заява президента РФ Д.Медведєва і близький за змістом розгорнутий виступ депутата Державної Думи РФ К.Затуліна у травні 2009 року. Йдеться фактично про ультиматум, що збереження територіальної цілісності України зумовлюється її переходом до «особливих відносин»1 з РФ, а фактично — до російського протекторату над слабкою Україною2. Мова не про розроблений план дій, а саме про стратегічні цілі та завдання, напрями і пріоритети. Поточні конкретні дії Москви визначатимуться перебігом ситуації і насамперед реакцією України.
По-четверте, досвід майже 20-річних відносин з незалежною Україною переконав Кремль у невисокій ефективності непрямого контролю через так звані проросійські еліти. Прийшовши до влади, всі «проросійські політики» відразу змінювали свою орієнтацію і більш-менш активно здійснювали проукраїнський, або, що за нинішніх умов практично тотожно, прозахідний курс.
Отже, не виключено, що встановлення протекторату може розглядатися лише як перехідний етап для подальшого територіального розділу України, ймовірно на три частини, за моделлю, оприлюдненою, швидше за все, російською розвідкою в італійському геополітичному журналі Limes. Йдеться про пряме включення Півдня і Сходу України до складу РФ, створення маріонеткового уряду на теренах Центральної України та відмежування від Західної як основного «порушника спокою».
По-п’яте, в сучасних російських правлячих колах, як завжди і будь-де, присутні «партія війни» («яструби») і «партія миру» («голуби»). Небажання української сторони працювати з Росією, недостатня ефективність і цілеспрямованість державної політики, а подекуди й відверта непрофесійність, дитяча емоційність, хоч би якими глибоко патріотичними гаслами їх прикривали, грають на посилення позицій російської «партії війни». Водночас багато проблем у двосторонніх відносинах є наслідком помилкової комунікації, слабкості та недієвості механізмів діалогу та узгодження позицій.
Протягом кількох років, принаймні з 2006 року, для реалізації цілей РФ щодо України застосовується комплексний підхід, який передбачає використання наявних важелів впливу в енергетичній, економічній, суспільно-політичній та гуманітарно-інформаційній сферах нашої держави. Крім того, особливу увагу російська сторона приділяє так званому кримському напрямку.
Офіційна Москва вдається до жорсткої політики тиску з допомогою енергетичних важелів, насамперед у газовому секторі, застосовуючи свої чималі можливості ключового постачальника енергоносіїв до України. Яскравим прикладом такого тиску стали широко відомі події «газових війн» 2005—2006 та 2008—2009 років.
Однією з ключових складових комплексу дій Москви є «політична війна» проти нашої країни, яка реалізується зокрема через активізацію проросійських громадсько-політичних структур в Україні, у тому числі парамілітарних козачих формувань, навколоцерковних об’єднань (різноманітних православних братств), а також проросійських об’єднань у середовищі етнічних меншин.
Дедалі агресивнішої тональності набувають спеціальні інформаційно-психологічні операції проти України, які здійснюються Москвою через підконтрольні мас-медіа. Для дестабілізації українського суспільства і держави спецпропагандисти активно спекулюють на проблемах реалізації гуманітарних і політичних прав російської етнічної та російськомовної спільнот в Україні. Простежуються спроби дискредитації політичного курсу та особистостей керівництва України. Підтримуються і посилюються антизахідні й антинатовські стереотипи, сформовані в основному ще за часів СРСР. Роздмухуються випадки ксенофобських провокацій. Відбувається послідовна компрометація політики держави щодо відновлення історичної пам’яті та справедливості.
Економічна експансія РФ відбувається шляхом розширення присутності в українській економіці російських фінансово-промислових груп. Такі дії російських бізнес-структур підтримуються можливостями держави. При цьому провідними напрямами такої експансії є базові інфраструктурні галузі економіки України. Чільне місце серед них посідають фінансова сфера (кредитно-банківські і страхові установи); телекомунікаційна галузь, насамперед мобільний зв’язок; паливно-енергетичний сектор; транспортна інфраструктура; суднобудування, енергомашинобудування; медіасфера.
Основним полігоном для відпрацювання політики Кремля щодо України є Крим. Шляхом створення зони контрольованої нестабільності Москва прагне забезпечити вирішальний вплив на перебіг подій на півострові і отримати потужний важіль впливу на політику Києва.
Важливе, хоча далеко не основне місце у здійсненні такого впливу надається російським спецслужбам. Водночас до координованої системи тиску на Україну залучаються як державні, так і неурядові структури, у тому числі бізнес і різноманітні громадські організації.
Приблизно з кінця осені 2008 року Кремль розгорнув новий оперативний напрям, спрямований на остаточну дискредитацію українських еліт як «прозахідних запроданців», на внесення розбрату між ними і начебто російсько-орієнтованим населенням. Підгрунтям для такої стратегії є вже згадана концепція триєдиного російського народу. Для її реалізації останнім часом здійснюється активна пропагандистська кампанія, створюються спеціальні громадсько-політичні організації.
У разі неефективності інших методів, зокрема незгідливості нового президента України, якого буде обрано на всенародних виборах 17 січня 2010 року, не можна повністю виключити і застосування прямих силових засобів.
Українська політика щодо Російської Федерації
За цих умов реалізація національних інтересів і саме виживання Української держави в нинішніх кордонах потребуватиме невідкладного здійснення комплексу заходів. При цьому слід виходити з розуміння того, що за нинішніх умов розвиток відносин із РФ не може вважатися виключно завданням дипломатії, а вимагатиме скоординованих зусиль усього державного апарату, причому не лише на зовнішньополітичному, а й на інших напрямах державної політики. Також не можна обмежуватися державними чинниками, потрібно забезпечити активніше залучення можливостей українських промислово-фінансових груп (ПФГ) та неурядових організацій.
1. Насамперед забезпечення конституційних прав і свобод громадян України має стати змістом державної політики не лише на рівні гучних декларацій, а в реальності. При цьому ключову роль тут має відіграти реформована судова система, що повинна на основі верховенства права гарантувати права і законні інтереси громадян.
Потрібно негайно відновити політичну стабільність на основі елітного і суспільного консенсусу щодо європейського шляху розвитку України. Політична конкуренція не має набувати руйнівних форм і загрожувати безпеці держави. Україна має нарешті вилікувати небезпечний комплекс віктимної поведінки.
На такій основі необхідно відновити ефективність державної влади. Отже, слід, по-перше, подолати багатополюсність виконавчої влади. Цього можна досягти двома шляхами. Перший — це прийняття нової Конституції України, яка впроваджувала б або президентську, або прем’єрську форму правління. Другий — скасування Конституційним судом після президентських виборів політреформи грудня 2004 року на основі доведених фактів порушення процедури при її ухваленні Верховною Радою. Вважаємо, що ліпшим і правильнішим був би перший шлях, а реалістичнішим і простішим виглядає другий.
По-друге, слід подолати політичний принцип призначення на посади в виконавчій владі. Основним критерієм для призначення державних службовців має бути їх професіоналізм, репутація та відданість інтересам держави, а не належність до певної політичної сили. Нарешті мають бути розділені адміністративні та політичні посади.
По-третє, необхідно значно знизити рівень корумпованості державного апарату. Для цього слід здійснити дерегуляцію економіки, ухвалити та забезпечити застосування вже розробленого антикорупційного законодавства, забезпечити антикорупційну експертизу проектів нормативно-правових актів, а також, останнє, але не за значущістю, слід посилити поліційну складову боротьби з корупцією, зокрема провівши кілька показових судових процесів.
По-четверте, слід реформувати Збройні сили виходячи з умов невступу України протягом найближчих п’яти років до НАТО, а також із завдання неприйнятної шкоди можливому агресору, насамперед в асиметричний спосіб. При цьому слід виходити з неможливості різкого збільшення фінансування оборонного бюджету. Отже, слід забезпечити кардинальне скорочення ЗС без втрати потенціалу для розгортання на їх основі повноцінної армії, сконцентрувавши наявні матеріально-фінансові, кадрові та інтелектуальні ресурси на двох-трьох основних напрямах. Практику ж проведення парадів до Дня незалежності, важливих для патріотичного виховання, слід доповнити, а може, й на певний період замінити проведенням військових навчань у регіонах України.
По-п’яте, необхідно створити ефективну розвідку і контррозвідку, сконцентровані на вирішенні кількох чітко визначених завдань. При цьому варто усвідомлювати, що основна проблема полягає не в обсягах фінансування, а в нинішньому стані відповідних структур.
По-шосте, варто активізувати інформаційну кампанію, спрямовану як на населення України, так і на Росію, інші країни СНД і Європи. Метою цієї кампанії має стати роз’яснення української політики, її цілей, засобів і перебігу, формування позитивного іміджу держави, пропаганда культурних, економічних та інших досягнень України. Ключовим завданням повинен бути розвиток англомовних інформаційних ресурсів про Україну, принаймні переклад чинного українського законодавства та створення сучасних англомовних мережевих сторінок державних органів.
Визначаючи державну політику, необхідно виходити з того, що російськомовне населення України — це важливий чинник суспільного розвитку, що існуватиме принаймні ще два-три покоління. Отже, необхідні термінові розробка і реалізація цілеспрямованої державної програми щодо російськомовних громадян України, яка передбачала б проведення російськомовної проукраїнської пропагандистської кампанії, підтримку у Криму, на Півдні і Сході України російськомовних ЗМІ відповідного спрямування тощо. Необхідно сприяти створенню і розвитку демократично, проєвропейсько орієнтованих громадських і політичних організацій, що працюватимуть у російськомовному середовищі.
2. Українська зовнішня політика при збереженні стратегічного курсу на вступ до НАТО і ЄС повинна набути значно більшої тактичної гнучкості. Від декларацій і пафосних заяв слід перейти до непомітної, повсякденної праці.
У відносинах із РФ слід акцентувати увагу не на розбіжностях, у тому числі «цивілізаційних», а на конкретних робочих питаннях, вирішення яких принципово можливе і вигідне для обох сторін. Необхідно активізувати діяльність міждержавних і міжурядових органів, у тому числі Комісії Ющенко—Медведєв, відновити практику зустрічей на найвищому та інших рівнях.
Необхідно максимально сприяти розвиткові економічного співробітництва, насамперед зростанню товарообігу, а також контрольованим Українською державою російським інвестиціям у певні сектори економіки.
У сфері енергобезпеки невідкладним стає підвищення прозорості відповідних ринків, а також опрацювання питань створення багатосторонніх консорціумів щодо розвитку газотранспортної системи.
3. Успішний розвиток відносин з Росією не може відбуватися поза загальним контекстом української зовнішньоїполітики. Для його поліпшення необхідно здійснити заходи за такими напрямами.
Потрібно повніше використовувати можливості міжнародних організацій, таких як СНД, ОБСЄ, ООН, Рада Європи тощо для просування політичного курсу України та пропаганди її політики.
Слід ініціювати скликання міжнародної конференції для підготовки договору про безпекові гарантії Україні, що має замінити Будапештський меморандум грудня 1994 року. До участі у конференції варто запросити всі держави-гаранти, а саме — США, РФ, КНР, Францію, Великобританію, а також інші впливові держави, насамперед Німеччину.
Варто розглянути можливість оголошення Чорного моря демілітаризованою зоною, скликавши для цього відповідний міжнародний форум із запрошенням країн — учасниць конвенції Монтрьо про статус чорноморських проток. Скликанню такої конференції має передувати потужна пропагандистська кампанія. Для реалізації двох вищезазначених заходів слід активно використовувати можливості «народної дипломатії».
У відносинах зі США слід забезпечити перенесення акценту з публічного і офіційного на робочий рівень, насамперед у безпековій сфері. Слід наповнити конкретним змістом Хартію про стратегічне партнерство від грудня 2008 року. Відносини з НАТО мають розвиватися на основі виконання Річної національної програми і розвитку можливостей співробітництва на робочому рівні. Водночас остання стаття З.Бжезинського, заяви Дж.Аппдайка та інших засвідчують: занадто сподіватися на допомогу США та Заходу загалом не варто.
Ключовим напрямом у взаємодії з ЄС мають стати не вимоги відкрити перспективу членства, а практична участь у реалізації Східного партнерства, формування механізмів практичної взаємодії. Слід активізувати двосторонні відносини з Німеччиною, Францією і Великобританією. При цьому потрібно підтримувати і розвивати союзницькі відносини з Польщею, наполегливо працювати з Бухарестом.
Важливим напрямом української зовнішньої політики має залишатися цілісна Молдова, у тому числі і невизнана Придністровська Молдавська республіка. Від успіху у справі розв’язання придністровської проблеми неабиякою мірою залежатиме безпека на південно-західних кордонах України, її імідж як дієздатної держави.
Варто активізувати діалог з КНР, зокрема у безпековій сфері, використавши той факт, що Китай став першою державою-гарантом українського суверенітету і територіальної цілісності, який підтвердив ці гарантії у 2006 році.
Необхідно активізувати відносини з Білоруссю як потенційно важливим партнером України. При цьому провідним напрямом таких відносин може стати енергетична безпека, економічне співробітництво, безпекове та оборонне співробітництво.
Послідовна реалізація запропонованих заходів може поступово якщо не знизити напруження у відносинах України з Росією, то принаймні обмежити їхню конфліктність, а також мінімізувати потенційну шкоду для національних інтересів України. Така політика Києва буде найкращою допомогою тим силам у РФ, що бажають облаштувати Росію на принципах свободи. При цьому не варто забувати, що відносини України і РФ є ключовими для забезпечення стабільності та безпеки в Центрально-Східній Європі і на континенті
загалом.

Володимир ГОРБУЛІН — академік НАНУ, директор Інституту проблем національної безпеки при РНБО України, Олександр ЛИТВИНЕНКО — доктор політичних наук, радник директора Інституту проблем національної безпеки при РНБО України

Источник: ЛЬВІВСЬКА ГАЗЕТА | Прочитать на источнике