Володимир Чемеріс: Більше трьох не збиратися!

Класик ще в кінці 19-го століття описав образ правоохоронця - поліцейського, який узяв на себе функцію визначати, хто і як саме повинен реалізовувати своє право на мирні збори. Цей правоохоронець тоді вивів класичну формулу про те, що більше трьох збиратися не дозволено, пише Володимир Чемеріс, член правління Інституту «Республіка», член правління Українського союзу Хельсінкі з прав людини у Выборы.org
«Сьогодні 21-е століття, немає поліцейських, але все одно є люди, які указують, як і коли громадянам України дозволено збиратися. І хоча в прийнятому 3 червня 2009 року Верховною Радою в першому читанні проекті закону “Про порядок організації та проведення мирних заходів” немає поняття «поліцмейстер», зате є поняття «Уповноваженого передставника органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування», який на свій розсуд, без рішення суду, вирішуватиме, дозволено проводити мітинг чи ні. Формулювання законопроекту, внесеного Кабміном, такі, що цілком достатньо для припинення зборів буде думки «уповноваженого» про те, що збори громадян числом більше трьох є «порушенням громадського порядку».
Для Києва таке нововведення цікаве тим, що «уповноважений» представлятиме Київську міськадміністрацію, тобто відомство Леоніда Черновецького. І якщо такий закон набуде чинності, чи зможуть опоненти київського мера з Блоку Юлії Тимошенко, що голосували за урядовий законопроект, провести хоч один мітинг у столиці?
І загалом неважливо, що стаття 39 Конституцій України говорить, що обмежити нашу свободу зборів може лише суд і лише в строго певних випадках. Схоже, Конституція як не діяла в кінці 19-го століття в Російській імперії, так і не діє досі в «демократичній» Україні.
Інший важливий момент, який є в прийнятому законопроекті, – визначення термінів повідомлення організаторами мітингів органів влади про проведення мирних зборів. І чи обов'язково ці органи повідомляти.
Наразі в Україні діє лише один нормативно-правовий акт, який регламентує реалізацію права на мирні збори, – стаття 39 Конституції. Ця стаття встановлює причини, за якими суд може заборонити збори (на користь національної безпеки і громадського порядку). Серед таких причин відсутність повідомлення не значиться.
Крім того, існує європейська Конвенція про захист прав людини і основних свобод, ратифікована Україною. Її 11-та стаття гарантує свободу зборів і Європейський суд з прав людини, виходячи з Євроконвенції, також визнав, що відсутність повідомлення про мітинг не є причиною для заборони мітингу. В урядовому ж законопроекті мовиться прямо протилежне: «Організаторі (організатор) мирного заходу не мають права проводити мирний захід, якщо повідомлення про його проведення не було подано в установленому цим Законом порядку» (стаття 5).
Чим це небезпечно для мітингуючих, можна побачити на такому прикладі. Недавно депутат Одеської міськради Михайло Шмушкович провів мітинг на Думській площі. Він попередив владу про свої збори за 2 дні до його початку. Мітинг не був заборонений судом і пройшов без будь-яких ексцесів. Через деякий час він отримав повістку до Приморського райсуду, де і був оштрафований на суму 170 грн. за статтею 185-1 Адмінкодекса (за порушення порядку проведення мітингів і демонстрацій). Річ у тім, що на думку Одеського міськвиконкому і Приморського суду, депутат Шмушкович порушив громадський порядок, повідомивши виконком за 2, а не за 10 днів. Скільки доведеться заплатити нам за те, щоб реалізувати своє конституційне право, якщо урядовий законопроект стане законом, ще не підраховано.
Законопроект встановлює, що треба повідомляти владу за 5 днів до зборів. Чому саме за 5, а не за 2 або 10 – не ясно. Але є два підходи до питання – навіщо, власне, потрібно попереджати про збори. Підхід будь-якої влади – потім, щоб мати час заборонити збори через суд або мати можливість «припинити» збори, якщо організатори не встигли укластися в терміни, визначені законом для повідомлення. І взагалі влада завжди зацікавлена в тому, щоб було менше зборів, особливо опозиційних. Менше зборів – менше проблем.
Підхід учасників зборів полягає в тому, що повідомлення необхідне, щоб влада підготувалася до того, щоб захистити збори і допомогти громадянам реалізувати своє право. Тобто, якщо мітингуючі спокійні за те, що їх збори не будуть кимось зірвані, а вони побиті, то вони не повідомляють про це владі. Якщо ж вони бояться яких-небудь ексцесів, вони попереджають про збори владі і сподіваються на те, що вони відповідно до свого призначення – захищати права громадян – забезпечать їм реалізацію права. Встановлювати конкретний термін повідомлення в законі необхідно для того, щоб громадяни мали можливість притягати до відповідальності правоохоронні органи у випадку, якщо вони були вчасно попереджені, але не виконали свої обов'язки і не охороняли право.
Цей же підхід розділяє Європейський суд з прав людини, вирішення якого згідно з українським законодавством є джерелом права в Україні. А також Конституційний Суд України, який в своєму Рішенні від 19.04.2001 вказав: «Ці строки (повідомлення – В. Ч.) не повинні обмежувати передбачені статтею 39 Констітуції Україні права громадян, а мають служити його гарантією і водночас надавати можливість відповідним органам виконавчої влади чи органам місцевого самоврядування вжити заходів щодо безперешкодного проведення громадянами зборів, мітингів, походів і демонстрацій, забезпечення громадського порядку, права і свобод інших людей». Чи відповідає термін у 5 днів цим критеріям? Тут можна пригадати історію з ГКЧП. Пам'ятаєте, 19 серпня 1991 року група людей оголосила про відсторонення президента СРСР Горбачова з його посади. Вже 20 серпня тисячі вийшли на площі Москви, Києва, інших міст. Адже не знали громадяни СРСР за 5 днів, що Язов і компанія готують переворот. Не могли завчасно попередити владу про мітинги. А вже 21 серпня члени ГКЧП були арештовані. Тобто, якби супротивники ГКЧП 19-го принесли до мерій своїх міст повідомлення про мітинги 24-го, в їх акціях не було б жодного сенсу. Тому що ГКЧП вже не було б. Або тому що ГКЧП вже настільки б утвердился, що жодні мітинги вже не були б неможливі.
У нас і зараз немало випадків, коли необхідно реагувати оперативно на ті або інші процеси в суспільстві або вирішення влади (наприклад, на вирішення виборчих комісій про зняття кандидатів з виборів за день до самих виборів і так далі).
Вирішення Конституційного Суду України говорить про те, що терміни повідомлення мають встановлюватися «з урахуванням особливостей форм мирних зібрань їх масовості, місця, годині проведення тощо». Тобто, можуть бути варіанти, коли правоохоронцям необхідно 5 днів, щоб забезпечити реалізацію права, можуть бути варіанти, коли необхідно 2 дні. Це має встановити закон, але у будь-якому випадку відсутність повідомлення про мітинг або повідомлення не в зазначений термін не може бути причиною заборони мітингу.
Ще один цікавий момент в урядовому законопроекті. Його 22-а стаття значно в порівнянні зі статтею 39 Конституцій розширює випадки, в яких суд може заборонити збори. Ясно, що це не конституційно. Але річ у тім, що під визначення цієї статті законопроекту повністю підпадають мітинги листопада-грудня 2004-го року, які привели Ющенко і Тимошенко до влади.
Ще один важливий момент – Кодекс адміністративного судочинства України встановлює, що позови органів влади про заборону зборів суди повинні розглянути до початку зборів (на практиці – за декілька днів або годин). Тобто, організатори мітингів не мають можливості відновити своє право, бо на апеляційний розгляд у нас йде декілька місяців. Закон, на мою думку, мав би встановити спеціальні терміни на розгляд апеляційних скарг на заборони мітингів так, як це встановлює українське законодавство про вибори. На жаль, в законопроекті цього немає.
Уряд Тимошенко і депутати БЮТ, НУНС і Блоку Литвина, що голосували за законопроект, виходили з концепції держави, функцією якої є обмеження цивільних прав («держать и не пущать», з вислову згаданого поліцмейстера). Але не з концепції держави як захисника цивільних прав.
Чи є альтернатива урядовому законопроекту? Ще 2005-го громадська організація Інститут «Республіка» за участі інших громадських організацій розробила законопроект «Про свободу мирних зiбрань». Проект отримав позитивну оцінку Венеціанської комісії та вносився різними депутатами на розгляд парламентів двох попередніх скликань. Ті парламенти не встигли його розглянути (розпуск і так далі). Коли ми через нових депутатів зібралися внести його до цього парламенту, виявилось, що кабмінівський проект внесений так давно, що для внесення альтернативного проекту вже пропущені терміни.
Загалом, це наша провина, що ми не встигли запропонувати альтернативу. Але, звичайно ж, до другого читання урядового законопроекту буде внесено наші правки. Хоча ми впевнені – жодними поправками прийнятий 3 червня в першому читанні законопроект виправити не можна. Він збитковий концептуально.
Звичайно ж, ця стаття і ряд інших наших дій будуть спрямовані на те, щоб парламент не підтримав у другому читанні урядовий законопроект. У нас є надія, бо в першому читанні, при скороченій процедурі розгляду, його підтримало мінімальне число депутатів – 228. І звичайно ж, якщо раптом в другому читанні проект буде прийнято, ми звернемося до президента з пропозицією не підписувати його.
Тоді ми зможемо внести на розгляд парламенту законопроект «Про свободу мирних зiбрань», що відповідає Конституції України та Євроконвенції.
Урядовий законопроект пройшов за підтримки голосів прихильників Тимошенко, Ющенка і Литвина. Тобто за підтримки депутатів влади. Здавалося б, це зрозуміло, що влада завжди прагне обмежити свободу зборів, а опозиція (сьогодні – Партія регіонів і комуністи) – розширити. Але завтра влада і опозиція можуть помінятися місцями. Власне, вчора вони вже цими місцями мінялися. Просто їм треба пригадати, що було вчора, і задуматися про те, що буде завтра.
І дуже важливо, щоб мали право висловитися люди, які не мають свого парламентського представництва. У яких пікет, мітинг – єдиний спосіб донести свої вимоги до вух влади. Мені здається, що ті 10 депутатів від БЮТ, які не голосували за проект (судячи з їх імен), чудово це розуміють і просто не захотіли оскверняти свої імена таким голосуванням. Але загалом від голосування 3-го червня залишається стійке враження, що пам'ятаючи, як вони прийшли до влади, і знаючи, що втрачають підтримку в народі, «помаранчеві» політики за допомогою такого закону хочуть уберегти свої крісла.
Вони в черговий раз показали, що не мають жодного відношення до прав людини і вся їх законотворчість зводиться лише до одного – влада будь-якою ціною».

Источник: Хрещатик - Київська мунiципальна газета | Прочитать на источнике