Завтра у Києві концертом у столичній філармонії відзначать 200-річчя з дня смерті австрійського класика Йозефа Гайдна

У Києві, як і у Відні, відзначать 200-річчя від дня смерті Йозефа Гайдна. У нас це вийде навіть цікавіше, ніж у австрійців, адже у них немає "Нотної колекції Розумовських". Справа в тому, що, вирішивши вшанувати класика, піаністка Євгенія Басалаєва звернулася саме до цього унікального збірника, оскільки тут зберігаються партитури не лише невідомих творів Гайдна, але і його сучасників, чиї імена навіть у світовій концертній практиці зустрічаються украй рідко. Це, наприклад, композитори Карл Діттерс фон Діттерсдорф та Йоганн Ванхаль, з яким Гайдн грав у струнному квартеті, його учень Ігнац Плейель і син Баха Карл Філіпп Емануель Бах. Концерт, присвячений пам’яті композитора, так і називається: "Гайдн і його оточення". Про нього, "Нотну колекцію Розумовських", "високу" і "низьку" культуру "Хрещатику" розповіла ініціаторка концерту Євгенія Басалаєва.
— Програма концерту інтригує іменами маловідомих композиторів. Але тут є й “хрестоматійні” Моцарт і Бетховен, і знаменита “Прощальна симфонія” Гайдна. В якій послідовності вони йтимуть у програмі?— Музика маловідомих композиторів прозвучить у першому відділенні, а відомих — у другому. “Прощальна симфонія”, звісно, завершатиме вечір. Концепція концерту така, щоб представити оточення композитора, його епоху, а без Моцарта і Бетховена (останній, до слова, був учнем Гайдна) це зробити неможливо.
— Зараз відбувається своєрідний ренесанс старовинної музики (пригадаємо історію “Бахівського архіву”), і ваше звернення до колекції Розумовських в руслі цієї тенденції. Чи усвідомлюєте історичність моменту?— Безперечно. З тих пір як я звернулася до цієї унікальної колекції (величезне спасибі Ларисі Івченко, співробітнику бібліотеки імені Вернадського, де зберігається збірник), я зрозуміла, яким скарбом володіє Україна. Адже багато з того, що тут є, ви не знайдете в жодному іншому архіві світу! Це в основному раритетні видання. Крім того, зібрано найкраще, найдостойніше, що було написано у ХVІІІ столітті: представлені й австрійська, й англійська, й іспанська композиторські школи, різні стилі і жанри. На основі цієї своєрідної антології можна вивчати музичну культуру цілої епохи. Колекційні нотні видання свого часу були дуже дорогими. Наприклад, ціна невеликої стопки нот дорівнювала ціні карети з кіньми. Звичайно, їх могли купити лише найбагатші люди, причому ті, які володіли високим художнім смаком. Такими і були Розумовські. Взагалі феномен цієї династії ще не досліджений до кінця. Та однак відомо, що Андрій Розумовський, син останнього гетьмана Лівобережної України Кирила Розумовського, був видатним дипломатом і меценатом свого часу, приятелем Бетховена, котрому той присвятив свою Шосту симфонію. Завдяки старанням графа Розумовського, можна сказати, відбувався Крістоф Віллібальд Глюк, адже граф узяв на себе турботи, пов’язані з музичною освітою майбутнього композитора. У Австрії ім’я Андрія Розумовського належить до списку найвидатніших людей ХVІІІ століття.
— Вам не пропонували виступити з творами із колекції на батьківщині Гайдна, в тому числі з боку Австрійського культурного форуму, за сприяння якого проводиться концерт?— Так, у нас були такі розмови. Сподіваюсь, найближчим часом нам вдасться реалізувати цей проект.
— Старовинні партитури, очевидно, потребують розшифровки. Цим займаєтесь безпосередньо ви?— Звичайно. Але оскільки я працюю з камерним оркестром “Контрасти Київ-Класік”, то я також осучаснюю ці твори, і в цьому мені допомагає прекрасний скрипаль і композитор Олександр Спренціс. Він оркеструє деякі твори, написані для клавіру чи клавесину. Таким чином, не втрачаючи свого стилістичного забарвлення, духу часу, вони ніби розцвітають, набувають певної широти звучання.
— Ваш авторський проект називається “Елітні вечори камерної музики”. Виходить, ви ділите культуру на елітну, тобто “високу”, і “низьку”?— Я в жодному разі не ставлюся зневажливо до “некласичних” форм і видів мистецтва. Ми маємо яскравий приклад — творчість Петра Чайковського, що увібрала в себе культуру міського романсу, здавалося б, “низького”, побутового жанру. Романсова, пісенна культура — будь ласка. Але коли люди, представляючись артистами, виходять на сцену і починають “співати” під фонограму, вибачте, але це не мистецтво. Є висока класика, у порівнянні з якою усе решта — скороминуче, тимчасове, і тільки ця музика, “музика вічності”, здатна робити людей кращими. Одного разу я купувала диски і сказала: адала мені стопку дисків гурту АВВА... Безперечно, це класика у своєму жанрі, але я мала на увазі Баха, Моцарта, Бетховена. Тобто зараз інше поняття класичного репертуару, класичної музики. Однак ще не так давно була можливою ситуація, коли прості сільські мешканці з обожнюванням слухали Святослава Ріхтера, а звичайна вчителька провінційної школи, повертаючись додому з роботи, включала записи Сергія Рахманінова.
Олеся НАЙДЮК “Хрещатик”

Источник: Хрещатик - Київська мунiципальна газета | Прочитать на источнике