Вкотре повертаючись думками до питань обороноздатності нашої країни, згадую відомий вислів першого канцлера Німецької імперії Отто фон Бісмарка: «Якщо народ не хоче годувати чужу армію, він повинен годувати свою». Глибше замислившись над сказаним та переглянувши сторінки історії, очевидним є беззаперечний факт – чужа армія є набагато дорожчою для утримання, аніж своя, як в плані матеріальних витрат, так і в моральному і соціальному вимірі. Однак не буду вдаватися у спогади минулого, аналізувати різноманітні аспекти перебування чужих армій на окупованій території, нещастя та біди для місцевого населення, які приходять разом із завойовниками…відомо ж – переможець отримує все. Натомість виникає логічне запитання, що робиться в Україні для збереження власних Збройних Сил, які залишилися нам у спадок від колись могутньої імперії, що за 17 років незалежності було зроблено керівництвом військового відомства для утримання обороноздатності нашої держави на належному рівні. Повірте, картина на даний час маловтішна – понад 90 відсотків техніки і озброєнь армії вичерпали свій ресурс, на ремонт і заміну грошей катастрофічно не вистачає. На утримання, переоснащення, модернізацію військової техніки впродовж минулих років виділялося трохи більше половини від закладеного у бюджет, якраз стільки, щоб військо виживало, а не розвивалося. При цьому все ж таки виділене фінансування як правило йде не на закупівлю нових видів озброєння та розвиток стратегічно важливих родів військ, а на харчування, іншими словами – проїдання, та мізерне матеріальне забезпечення солдатів. Усе решта, що залишається від злиденного утримання солдатів строкової служби, як правило залишають у своїх кишенях особи, особливо наближені до імператора…себто до самого Міністра оборони…і якщо, за практикою криміналістики, при фінансових махінаціях не вдається довести вину керівника, за все доводиться відповідати головному бухгалтеру. Однак не буду заглиблюватись в алегоричні лабіринти, а спробую навести яскравий приклад повної безвідповідальності перед законом, покривання злочинних механізмів у підконтрольному відомстві, безпосередньої участі у фінансових махінаціях та тотального розкрадання державних коштів Директором департаменту фінансів Міністерства оборони.
Декілька вступних слів про нашого героя - Марко Іван Юрійович, 21.12.1949 року народження, уродженець с. Великі Ком’яти Виноградівського району Закарпатської області (знову ж таки сумнозвісна кузня кадрів для сучасної України), з березня 1997 року - незмінний керівник головного фінансового відомства Міноборони. Так і хочеться вигукнути словами пісні – НАСТОЯЩІЙ ПАЛКОВНІК…от тільки рильце у пана директора таке, ніби об нього розірвали не одну пухову подущину, луплячи з лютої ненависті до ворогів…і якщо наш президент міг із впевненістю сказати сакраментальне «Ці руки нічого не крали», то Іван Юрійович мабуть може спромогтися лише на безневинне – «Ці очі не бачили, як ці руки крали».
В той час, коли армія рідної держави знаходиться на грані розвалу, на утримання одного солдата строкової служби державою виділяється по 20 гривень щоденно, молоді офіцери із заробітною платою не більше двох тисяч гривень на місяць живуть у переоблаштованих бараках, де вітер – рідний брат, а таргани – дорога родина, більшість підготовлених у військових вузах спеціалістів відмовляються від продовження подальшої служби у збройних силах через мізерне матеріальне забезпечення і безнадію отримати коли-небудь житло, тотальне скорочення особового складу ЗСУ призводить до втрати обороноспроможності країни, пан директор у свої неповних 60 є таким собі військовим олігархом, якого жодним чином не торкаються нагальні проблеми війська, а думка про швидке звільнення у зв’язку із досягненням граничного віку перебування на військовій службі (у грудні виповнюється 60 років) примушує вдаватися до втілення у реальність нових корупційних схем та фінансових махінацій задля власної наживи. При цьому, Марком фактично не здійснюється контроль за станом речей у підконтрольному йому відомстві та виконанням прямих службових обов’язків його підлеглими у Департаменті фінансів МО, які також, за мовчазної згоди і при власних інтересах пана директора, активно беруть участь у розкраданні коштів, виділених на потреби армії. Звичайним явищем у Департаменті стали так звані «земельні та речові аукціони», на яких фактично за безцінь у порівнянні із реальною собівартістю, комерційним структурам з молотка продаються десятки та сотні гектарів землі по всій Україні, яка належала Міноборони, будівлі колишніх військових частин, складів, боєздатна та технічно справна техніка військово-господарського призначення (на складах НЗ останніми роками значно поменшало вантажних військових транспортів, тягачів, іншої автотехніки, яку подають як морально застарілу із списують за собівартістю металобрухту). Прослідкувавши документальні матеріали, згідно яких надаються дозволи на продаж чи оренду військового майна, усе вказує на покровительство багато чисельних злочинних фінансових оборудок з боку керівництва Департаменту фінансів та безпосередньо пана Марка.
Ще одним кричущим фактом повної безкарності та тотального нехтування антикорупційним законодавством з боку директора Департаменту є налагодження ним ефективного механізму відмивання державних коштів та легалізації грошей, отриманих злочинним шляхом (у КК України читаємо диспозицію ст.209) через можливості фіктивних комерційних структур та підставних осіб з близького оточення пана Марка. Саме такою особливо наближеною до пана головного бухгалтера армії є його вірна соратниця по гламурному життю та заміських фешенебельних готелях і саунах Ващенко Ірина Василівна, 12.08.1969 р.н., що проживає у м.Києві по вул.Драгоманова, 12, кв.67. Будучи заміжньою та працюючи на посаді начальника кафедри економіки Київського військового інституту при Національному університеті ім. Т.Шевченка, при середньомісячній заробітній платі у 2 тис. гривень, Ірина Василівна є повноправною власницею чотирьох квартир у м. Києві, які отримані Марком в якості подяки у формі так званих «відкатів» від фізичних та юридичних осіб за кришування директором Департаменту фінансів різнопланових оборудок при закупівлях в процесі фінансово-господарської діяльності Міноборони. Поруч з цим, пані Ващенко, при «захмарній» викладацькій зарплатні, є власницею двох автомобілів: джип HUNDAI SANTAFE, н.р. АА0232СН, 2007 року випуску, вартістю близько 54 тис. доларів США, а також джип Mercedes ML 500, н.р. АА 0455 іі, 2008 року випуску, вартістю більше 98 тис. доларів. Виникає логічне запитання, звідкіля у середньостатистичної громадянки такі фінанси…одразу ж відкину думки про сприяння з боку чоловіка, який проживає окремо по вул. Жолудєва, – пан Ващенко їздить на чорному ДЕО-Ланосі і не має найменшого бажання фінансувати коханку головного фінансиста армії.
На цьому досягнення пана Марка не завершуються. Ще одним ефективним та фактично безпрограшним варіантом власної наживи є фінансові махінації по виплаті неаргументованих грошових компенсацій військовослужбовцям, значна частина яких повертається доброму «благодєтєлю» готівкою. Для прикладу, у минулому році військовослужбовцям різних рангів військової частини А 0799, яка належить до Повітряних Сил ЗС МО України та дислокована у м.Києві по вул. Фучика, за невідомих підстав та формальної аргументації, за фіктивними рішеннями судів різних інстанцій, за сприяння І.Марка було виплачено понад 19, 5 млн. гривень в якості компенсацій, в результаті чого 50 відсотків від вказаної суми виплат було повернуто особисто Івану Юрійовичу в якості щирої подяки від вдячних підлеглих. Такий собі відкат на злиднях особового складу. Мабуть саме на ці кошти паном Марком було придбано дві квартири у столиці та збудовано приватний котеджик – таку собі хатинку для відпочинку у Гореничах, що під Києвом.
Це тільки незначна верхівка айсбергу, ім’я якому – фінансова імперія Івана Юрійовича Марка. Усе решту знаходиться під холодною і темною водою, проте становить таку величезну масу зловживань та фінансових махінацій, що крижина, з якою зіткнувся Титанік, це просто льодова скалка в оці хлопчика на ім’я Кай з казки про снігову королеву. І коли на часі постало питання про швидке звільнення пана Марка із займаної посади за віком, він, відчуваючи кінець безкарній наживі за рахунок держави, тільки активізував свою бурхливу діяльність по власному збагаченню. При цьому пан Марко, заручившись підтримкою своїх товаришів по «щастю» - начальника Головного управління військових прокуратур Генеральної прокуратури України, державного радника юстиції 3 класу Війтєва Юрія Миколайовича та начальника одного з підконтрольних Вітєєву відділів – Дубця Ю.Ю., відчуває повну власну недоторканість і безкарність. При цьому усі фінансові махінації покриваються такими собі показовими процесами над нижчою ланкою у Департаменті фінансів, офіцерами та державними службовцями, які виконують волю Марка і за це несуть суто формальну відповідальність. Тільки за 2007 рік за розкрадання військового майна у великих та особливо великих розмірах до АДМІНІСТРТИВНОЇ відповідальності наказами Міністра оборони було притягнуто понад 40 державних службовців та військовослужбовців-офіцерів. Пояснення цьому доволі просте – видимість боротьби з корупцією у Збройних силах робиться, а орденоносний верховний БУРЯТ на посаді Міністра оборони отримує свої дивіденди від свого головного бухгалтера Марка, одним словом – і вовки ситі, і вівці цілі, щоправда трохи пожовані, і верховний пастух-оленєвод задоволений.
От тільки виникає логічне запитання…якщо факти корупційних дій у вищих командних ешелонах ЗС України мають місце бути, кому ж тоді здійснювати контроль та карати винних. Якщо верховний головнокомандувач, яким за Конституцією є Президент України, зайнятий справами міжнародними, приймає послів із вірчими грамотами та проектує чергові будови століття, Прем’єр-міністр займається газовими «проблемами» і захистом власних шкурних інтересів, крайньою залишається Генеральна прокуратура України і сам пан Єхануров як очільник військового відомства. От тільки, згадуючи відому байку Крилова, кожен тягне у свій бік, у власну кишеню, абсолютно не зважаючи на можливість кримінальної відповідальності та всяко приховуючи свої істині злочинні наміри, а в той час коли віз національної обороноздатності та безпеки народу, який годує поки що власну армію, залишається на старому місці у дуже плачевному стані…
Країна, переповнена власними геніями інженерної та фінансової думки на вищих керівних посадах, впевнено рухається у прірву, і саме тому дуже хочеться простому пересічному громадянину, який щоденно живе думкою про те, що їсти завтра, впасти на коліна і вигукнути – «Позбав, Боже, Україну від таких геніїв, а з дурнями українці розберуться самі».
Андрій Жиглов, спеціально для ОРД
Источник: Хай Вей Тобі є що сказати сівтові | Прочитать на источнике
Добавить комментарий к новости "Підпільний мільйонер в Міністерстві оборони"