Чорний піар по-хмельницькому

У сьогоднішньому вихорі інформаційної свободи та сучасних інформаційних технологій громадяни стали справжніми гурманами: звичайними щоденними новинами уже нікого не здивуєш та не привабиш. От і борються засоби масової інформації між собою за кожного читача-глядача, пускаючи в хід усі можливі методи приваблення. Хтось друкує на сторінках видань привабливих красунь, хтось просто перетворюється на бульварну пресу, смакуючи правдиві чи вигадані подробиці світського життя відомих персон, ну а хтось продукує сенсації, і байдуже, реальні факти взяті за їхню основу чи плоди чиєїсь хворобливої фантазії. Головне — вчасно потрапити на потрібну «хвилю». І ось у погоні за цією «примарною» хвилею журналісти все частіше йдуть на ризик, публікуючи на сторінках видань неперевірені, але скандальні матеріали, адже чим іще, як не скандалом відвоювати у конкурентів читацьку аудиторію? Раніше надрукувати на сторінках газети статтю з неперевіреними фактами, яка висвітлює проблему поверхнево і однобічно, вважалося непрофесійним, нині ж, схоже — це найшвидший спосіб підвищення тиражів та заробляння грошей, у погоні за якими журналістам геть не до професійної етики та майстерності.
До розряду таких скандальних матеріалів можна віднести і статтю під назвою «Дело Макарова или „Торжество закона по-хмельницки“», яка вийшла у обласному виданні «Моя газета +» від 24 березня цього року. Вона побудована на роздумах автора та різноманітних зверненнях та звинуваченнях такого собі громадянина Макарова, які і стали приводом для написання матеріалу. Йдеться у ньому про хмельницьких та вінницьких «міліціонерів-монстрів», які незаслужено образили та катували кришталево чистого перед законом громадянина. І ні слова від автора опусу, шановної пані Людмили Луніної, про особу самого скаржника. А його особа варта чималої уваги, і не лише правоохоронців, а й, у першу чергу, медиків.
Справа у тому, що Ігор Макаров з 2000 року перебуває на спеціалізованому диспансерному обліку у лікаря-психіатра з діагнозом «змішані розлади особистості, які завдають турбот оточуючим» і неодноразово лікувався у Вінницькій обласній психіатричній лікарні. У тому ж 2000-му році він притягувався до кримінальної відповідальності за шахрайство, але потрапив під амністію. У травні 2007 року проти пана Макарова знову була порушена справа за шахрайство. Цього разу він ошукав одинадцятьох хмельничан. Презентабельний на вигляд Макаров, втираючись у довіру, називався представником двох великих підприємств і директором Хмельницької філії одного з них та пропонував своїм жертвам високооплачувану роботу. Він розповідав красномовні байки про відкриття нового філіалу та набір працівників на хороші посади. І навіть приміщення майбутнього офісу показував. За його словами, справа залишалася за малим — придбати офісне обладнання і меблі, та загрібати гроші лопатою. Щоб начебто пришвидшити відкриття фірми, пан Макаров переконував «майбутніх працівників» взяти кредити на придбання меблів та офісної техніки, які в подальшому мала сплачувати фірма. Бажаючи швидше приступити до роботи та отримувати прибуток, громадяни погоджувалися, купуючи в кредит дорогі шкіряні офісні крісла, найсучасніші комп‘ютери, принтери та мобільні телефони. Одним словом, усе для того, аби офіс швидше запрацював. Коли ж наступав час сплачувати щомісячні внески за кредитними зобов‘язаннями — за «директором філії» разом з придбаними у кредит речами простиг слід. Загалом 44-річний Ігор Макаров ошукав потерпілих на 36 985 гривень.
Чому ж пані Луніна, хоча б зі звичайної професійної цікавості, навіть і не спробувала зустрітися з кимось з потерпілих? Чому вона не перевірила в інших джерелах хоча б один з наведених на сторінках її газети фактів?
Якби ж перевірила, то знала б, що красномовний підпис під знімком кулі на одній зі сторінок («Этот боевой патрон (с серийным номером одного из подразделений Украины) был затолкан Макарову в пищевод для того чтобы, попав внутрь желудка, мог детонировать в любую минуту от разъедания капсуля соляной кислотой желудочного сока. Так палачи обычно добиваются внутреннего кровоизлияния у своих жертв») не відповідає дійсності. У правоохоронних органах не нумерують патрони, щоб потім можна було визначити, якому міліцейському підрозділу він належить. На кожному з них дійсно є номер партії та відмітка заводу-виробника, але ця партія може розійтися усією Україною. До того ж, байка про детонування патрона у шлунку викликала посмішку не лише у досвідчених експертів-криміналістів, які займаються вибухо-технічними дослідженнями, а й у лікарів. Адже, на думку останніх, у патрона більше шансів вийти природним шляхом з організму людини, ніж здетонувати у шлунку. З такою багатою фантазією пану Макарову краще було б стати письменником-фантастом.
Прикро, що головний редактор видання, замість того, щоб об’єктивно розібратися в даній справі, у своїй публікації не згадала про ошуканих громадян Хмельниччини, а стала на захист шахрая. В зв’язку з цим Хмельницьким міським відділом УМВС України в Хмельницькій області підготовлено судовий позов про захист честі, гідності та ділової репутації.

Источник: УМВС України в Хмельницькій області | Прочитать на источнике