Про прибиральницю

У нас в офісі працювала прибиральниця. Це ті люди, яких ніхто ніколи не бачить – вони прибирають офіс рано-вранці, вони вмикають свої пилососи, а потім, вже пропилососивши, навіщось метуть віниками ковролін, вони протирають ганчірками комп’ютерні монітори, залишаючи на них розводи, вони виносять стоси макулатури із порожніх кабінетів, а пакети зі сміттям виставляють, як вартових, уздовж довгого і порожнього коридору. А потім умить щезають – разом зі стосами макулатури, пакетами зі сміттям, швабрами, пилососами і віниками - наче й не було їх тут ніколи, наче вони якісь привиди. Нашій прибиральниці було років сто. Мені так здавалося, хоча знаючі люди казали – вісімдесят. Вона була маленька і висушена. Спина її була така зігнута, що для того, аби подивися людині у лице, їй доводилося щосили задирати голову. Казали, що вона працювала, аби допомагати внукові. Що то за внук і чому вона мусила йому допомагати у свої сто років – я так і не дізналася. Учора вранці я її застала і, як завжди, ми радісно привітали одна одну (я так і не встигла дізнатися, як її звати), і вона зізналась, що впізнала мене по взутті – виявляється, вона усіх впізнавала по взутті, їй і голову не потрібно було задирати, - вона знала хто йде, лише подивившись на його взуття. А потім, щойно зайшовши, мені знову треба було вийти з офісу – наша прибиральниця все ще мела безнадійно віником офісний ковролін, і вона мене запитала, в жарт: «Що – напрацювалась вже?» Аг...