«Не в свої сани не сідай…»,

Або про Український інститут книги. Новостворений Український інститут книги – державна установа, що так і не може розпочати повноцінну роботу. Нещодавно його директор Тетяна Терен пішла у відставку, широко повідомивши про мотиви в соціальних мережах та в прихильних до неї медіа. Виявляється, дівчині чи жіночці (не цікавився її віком і статусом в силу того, що на посаді директора - директор, а не гендерні фокуси ) важко було. Бо треба було і реєструвати установу, і розміщувати, і меблів їй не дали... Так, наче бюрократія - щось таке, чого нема у згадуваній нею Польщі чи в будь- якій іншій державі. Дивно читати було її нарікання на проблему розміщення столів і кабінетів – невже треба було прем’єру прийти їй кабінети вибирати? Зрештою, пані не знала куди йде? і як же перемагала в конкурсі на посаду - романтичними візіями? Взагалі, наші конкурси на державні посади – то щось таки дивне. Ось тут перемогла журналістка, яка не керувала жодною структурою, була лишень журналісткою у медіа, роботу яких організовував хтось інший. Сама ж вона відзначилася серією інтерв’ю з письменниками – якісними, треба сказати, інтерв’ю, які я із задоволенням прочитав, скажімо, у харківському журналі «Березіль». Але ж, сам будучи журналістом і тривалий час працюючи редактором місцевої газети, знаю, що то таки велика різниця. Журналіст дбає про якість матеріалу, а редактор – в тому числі і про кабінети, столи, комп’ютери, все те, що так сприкрилося пані Терен у ран...