Моя довбушіана

"Не поможуть замки твої, Як підставлю плечі свої, " -- цю пісню співав колись у пізній вечірній час під дверима хати мого тата в селі, де чути шепіт рівців -- у Шепарівцях, "поганий хлопчик" Василь, майбутній мій чоловік і батько наших синів, який тоді був ще юнаком... Побешкетував, бо мій тато відповів, що мене немає вдома. Мій тато з моєю мамою розлучилися, жили в різних селах у різних районах області. Від татової хати мені ближче випадало добиратися на роботу до Коломиї, я якраз проходила практику в бухгалтерії райспоживтовариства по направленню від Чернівецького кооперативного технікуму, і мене зразу ж зарахували офіційно на роботу. На вихідні їздила в передгір' я, де в древності на одній із висот стояв стовп чатів -- у село Стопчатів, піднімалася на гору Ратунда, на якій проживала моя мама з моїми молодшими сестричками. В той вечір якраз повернулася від мами до тата, вклалася спати. А тато, реагуючи на стукіт в шибку і двері, сказав, що мене немає вдома, бо спросоння забувся, що я уже повернулася. "Поганий хлопчик", якому я впала в око, тай сама була далеко не байдужою до нього, напередодні цього вечірнього візиту побив був зі мною горшки)... Він бачив, що я пішла додому до свого тата. Я чула теж той стукіт у двері, але принципово вдавала, що сплю... Батько, повертаючись з ліхтариком до свого ліжка, глянув у мій бік: -- О! А ти є? А я йому сказав, що тебе немає... Нічого, завтра прийде знову, -- прого...