Нiчне вiкно

***
Так буває, коли помирають,
Озирають колодязне дно.
Ніби лампу з вікна забирають –
Стало чорним квадратне вікно.
Ти писав то хореєм, то ямбом,
А тепер не пройдеш до дверей,
І попідруч бере тебе янгол,
І відспівує архієрей.
Але поки ще б’ється і б’ється
Розшматоване серце твоє,
Ще над свічкою полум’я в’ється
І життя над минущістю є.
– Не вмирай! – ти заплакала німо.
– Не покинь мене! – плачеш тепер.
І стоїш, мов заплаканий, з німбом,
Бідний янгол – під дощ у четвер.
Відвернуся: та я не вмираю.
Просто став у вікні уночі.
Тіло й душу до купки збираю,
Жменю воску і пломінь свічі.
Не клену наші роки минулі, –
Плаче жінка, сміється дитя.
Все одно солов’ї та зозулі
Проспівають над цвинтар – життя!
***
Не набиваюся у друзі,
Та й не напрошуюсь у гості.
Це я в колишньому Союзі
Був кунаком при кожнім тості.
Був час, була тоді країна,
Де мчали нас крилаті коні.
Коли ще стану на коліна
Під храм Баграта на Ріоні?
Як час пригноблює людину,
Такі жахіття нам відкрились,
Де тільки чули про хатину
Під колонадою кирилиць.
Не стало щастя на руїні,
Нехай імперії, а все-таки...
Поети вмерли, як святині,
Тепер – закони гомілетики.
Де академія в Гелаті?
А де музей у Пирогощі?
Лиш паперові квіти в хаті
Та ми, каліками на прощі.
Такі задули вітровії,
Такі прийшли до мене гості –
Одні із вервієм на виї,
А з інших – черепи і кості.
Читали вірші на естраді,
Про молоду співали славу...
Тепер загублені у зраді,
В мовчанні, в тюрмах – на забаву.
Над нами чорні демагоги,
А тіло наше в твань замісять.
Лиш обеліски край дороги
Де хрест і з зіркою півмісяць.
І тільки сиплються з екрану
Слова зневаги та прокляття.
Не Біблії і не Корану
Чекали наші сестри й браття.
Де наші молодість і сила?
Тепер – епоха мезозою.
Щербата смерть уже скосила
Волошки ржавою косою.
І я іду вечірнім гостем
Іду я цвинтарем, погостом,
Іду – без музики і слова,
Де я пишався красним тостом –
Труна при хаті ясенова.
І дні та ночі проминальні –
Немовби трени поминальні.
Хитон обірваний на музі...
Крайнебо вічності палає.
І скрипка грає – серце крає,
І прахом я, і прахом – друзі.
Ти не питай, де схоронили
І нашу молодість, і славу,
Де на розорені могили
Траву саджали кучеряву.
Прийшли в епоху Інтернету –
І перейшли усю планету.
Та ми в епосі мезозою –
Нас ледве видно за сльозою...

***
Ходиш, мов пустелею Мойсей,
Сорок літ – і все кінця немає.

Древній, мов троянда й соловей,
І сюжет, де пташка-бард німує,
Оплески на святі похорон,
А вдова у чорнім – промениста.
У Сенеки учнем був Нерон,
А пишався лаврами артиста.
Не скажу, як склалася моя
Доля ув естрадні дні джаз-банди.
Випускаю з клітки солов’я
На виду зів’ялої троянди...

***
Той умер, той воскрес, той
на службі облисів,
А живе – і ні пари із уст...
Але є у природі Долина Нарцисів
І столиця країни дводенної Хуст.
Умираю, та все-таки з болю й зажури
Стільки рідних довкіл голосів.
А в Долині Нарцисів пасуться
буй-тури,
Вони тут із монгольських часів.
Ми удвох біля Чорної, Білої Тиси.
Находились – були молоді...
А помру, та в долині заквітнуть
нарциси
І відіб’ються хмари в воді.
Я живу – біля мене нарциси вмирають.
Я не вмру – я не той чоловік...
Але поки для мене нарциси збирають,
То до нас не прийде льодовик.
І побачиш одне: що ріка не зміліла,
Повний місяць над нею завис.
А любов і життя – Тиса Чорна і Біла –
І... затоптаний в землю нарцис...

***
Травневих днів небесний шовк
І пляшка „Златогору”...
Я до поета в гості йшов
Угору все та вгору.
Я з ним до грішного вина
Сто літ тому торкався.
Його постаріла жона
Була, як суєта вся.
Світило сонце угорі,
І мить була шалена.
- Погляньте, ви такі старі, -
Сказала нам Олена.
Цей присуд клацнув, мов затвор,
Мов тінь старої слави...
Прощай, „Camus” і „Златогор”.
Подайте чашку кави!
І чашку кави подали,
Й казали компліменти.
А ми згадали, як могли,
Минулі всі моменти.
І рідний дім, і рідний край,
І молодечу пору.
Коньяк „Camus”, вино „Tokaj”
І... пляшку „Златогору”.
Ті дні минули вже... Але
І друга вже немає.
Ніхто вже чарку не наллє
І віршів не читає.
І лиш у пам’яті зрина
Й несе мене угору
Бокал токайського вина
І чарка „Златогору”.


***
Од жінок, вина і сигарет –
Рано занедужав ти, поет.
І тобі тепер, як дивина,
Амфора ольвійського вина.
На виду розгойданих небес
Постає розгніваний Зевес.
Але й це – далеких літ обман,
Ніби у вітрильниках лиман.

Без жінок, вина і сигарет –
Хто ти нині – грек, і скіф, і хет?
А, можливо, вже не стало див
Там, де ти картоплю посадив.
Інше б показали терези
В світлі виноградної лози.
Та село край царства – вже не те,
Що тобі видіннями цвіте.

Проминуло царство край села.
Тихо муза в невідь відійшла.
Скіфського кургану висота
І стріла Папая золота.
На зупинці, п’яний без вина,
Бачу жінку: Зевсе, це ж вона!
Я без неї вже б давно помер:
Господи, пошли мені химер!

Господи, пошли до мене ту,
Що стрілу послала золоту.
Я іду по світу між людей,
А стрілу не вийму із грудей.
Це від неї чую похвалу
На ольвійськім древньому валу.
Та стою безсмертний, як Еней,
В царстві переляканих тіней…

***
Якби земля – не ця, намолена,
То жив би тут із шиком я.
Писав би вірші на замовлення,
Своє прославив би ім’я.
Я б братовбивство звав вендетою,
Гукав: - Убий і прокляни!
Дзвінкою брав би я монетою
За дні братерської війни.
Та я крилату маю душу,
Не п’ю «на шару» і не їм.
Я освятив моря і сушу,
Любове, іменем твоїм.
І ми у притворі собору
Помолимося – я і ти,
Уже спаливши за собою
Всі акведуки і мости…

Травень, 2010 р.

Источник: Вечерний Николаев | Прочитать на источнике