Все навічно вписане на спині

ЛЕТІВ І ЛОВИВ, МОВ СТРІЛУ НА ЛЬОТУ, ТВОЄ ЗАЧАРОВАНЕ ТІЛО ***
У минулім столітті любив тебе я,
У теперішнім віці любив...
Повертається пам’ять на круги своя,
Повертає весільний мотив.
І життя це – мов кола пішли по воді,
Ніби спомин далеких розстань.
Але це – як сюжет на старім DVD,
У зелених очах переглянь.
...На лугах піднімалась висока вода,
Все змивала – і ночі, і дні.
Ти пливла на човні і була молода,
Був і я молодим на Десні.
Не зміліла і нині пісенна ріка,
Не зміліла пісенна душа.
Молода моя пам’ять – мов хліб з рушника,
Знову князь у похід вируша.
Я ж колись із столиці на Десну летів,
І чекав мене кінь в борозні.
Не прожити нам двоє і троє життів,
Але ми молоді на Десні.
І тепер озивається срібло зі скронь,
А вогонь – золотий, як тоді,
Коли нас поєднав еротичний синхрон
І це відео на DVD...
***
Соняшник із-за старого тину
Посміхнувся – блиснув чорний зуб.
А колись я тут учив дитину
По землі ходити без упину,
Син і йде, у молодості люб.
А у нього – космос у долонях,
І красиві друзі, і жона...
Ти ж, моя кохана, сивий сонях,
І літа вже наші мчать на конях,
Де зупинка знана і сумна.
Сумно те, що вже ми посивілі,
Хоч душею зовсім не старі,
Та в отецькій хаті, не на віллі,
Ти знайшла старі календарі.
Стали ми на цій землі ізгої,
Запиши – і запали скрижаль.
Тільки золотої й дорогої,
Золотої й дорогої – жаль...
***
І силуетик молодого місяця,
І менуети молодих тополь,
І ця краса – із неба манна сіється
На землю цю, на цю земну юдоль.
І лиш мені тут молодість далека
Як недосяжна золота пора.
І клуб сільський, і та бібліотека,
Яких давно нема... et cetera.
Тут нині “зона” у старій обителі,
Старі човни на молодій ріці...
Тут юний льотчик у блакитнім кителі
Ходив із модним кейсом у руці.
А з ним під руку – юні стюардески...
Так оживають наші юні дні,
Немов у храмі проступають фрески
На варварами біленій стіні.
І є молитва о вечірній жертві,
І подаяння просить знов дітвак.
А льотчик був, та всі вже нині мертві:
І стюардеси, й льотчик, і літак...
***
Падають яблука з неба на дах.
І павутиння летить, павутиння
Понад Десною, і гасне в полях
Днина серпнева ця, передосіння.
Яблучні ядра небесних мортир
Цілять у парус фантома-кораблика.
Серпню, мій серпню, ти звівся до зір.
Падають, падають, падають
яблука...
***
Леліє легеньку травинку вітрець.
І луг смарагдовий, трава смарагдова,
Де так ти купалась у річці Турець,
І так ми любились без імені й слова.
Не висохла річка, не вигорів ліс,
І світ не накрився, як мовиться, тазом.
Чому ж мені сумно, і сумно до сліз?
А весело буде, як будемо разом!
І ти обіпрешся на дружнє плече,
І я задивлюся коханій у вічі.
А річка Турець уже вгору тече,
Немов у чекання тече через відчай.
***
Юні мистці на карпатськім пленері.
Галстуки скинуто – не піонери!
Як відшукати натурну модель?
Храм дерев’яний, і вікна, і двері,
Бані дощаті, хрести – на папері:
Сонячна, радісна ця акварель!
Пахне отавою, зливою, серпнем,
Наш арт-учитель стоїть за мольбертом:
Юним художникам добрий урок.
Фарб акварельних стихія – причастя,
Господи, як воно близько до щастя,
Повного місяця й чистих зірок.
Галя позує мені... На мольберті
Профіль її акварельний в три чверті.
Як усміхається юна модель!
Гори в серпанку стоять перед нами,
І серпантини гудуть поїздами,
Перший і другий, і третій тунель.
О, поцілунок на чистім пленері,
Перша любов у карпатській печері,
Дощик циганський - я в ньому промок...
Галя-смерека стоїть край дороги,
Та й обороги – небесні чертоги,
В горах далеко – вівчарський димок.
Вже доживаю свій вік – як химеру,
Бачу створіння не пензля – пера.
Галю, яка не прийде із пленеру,
Юність, яку забувати пора.
Тільки туристам – трембіта й колиба,
Милий екзот і в століттях не вмер.
Пташка літає і плаває риба...
Де ж ви, наїлись чужинського хліба,
Друзі дитинства?
Карпатський пленер... А СЛІД – У РІЦІ, ЩО ПЕРЕЙДЕНА ВБРІД ***
Оплакую молодість – де її слід?
А слід – у ріці, що перейдена вбрід,
І альфа, й омега, і зоряна крига...
Ступлю на розпечений цей тротуар,
А пахне з наметів – немов од хозар,
І скаче лошатко часів печеніга.
Назад у природу? Вперед – на Майдан?
Уже не гримить січовий барабан
У генах, а днесь прогриміло...
Тебе полюбити запраг на льоту,
Летів – і ловив, мов стрілу золоту,
Твоє зачароване тіло.
Тепер не вернути тобі та мені
Той слід у ріці, ані кров на стерні,
Ті зерна – пшеничні і житні..
У дальній столиці – парад і салют,
А птиці загублені зерна клюють,
А кров од півнів на дровітні.
І тут іномарок – неначе хозар.
Церкви на замку, та вирує базар
У спечному гомоні серпня...
Оплакую молодість – сивий юнак,
І скапує в чарку – сльоза у первак,
І все – еліксиром безсмертя...
***
Усе – політ! Понад окопи!
Із площ, аеродромів міст,
Слов’янська готика Європи, -
Летять собори аж до звізд.
Як арсенали вибухають
Од пожовтілої трави!
І дерев’яні вибувають
Із списку зодчества церкви.
Церкви, творіння дерев ‘яні,
Благословив
Архієрей...
А хлопці п’яні, коні п’яні -
В огненнім отворі дверей.
Але до звізд летять собори -
Комети з зоряним хвостом.
І, як собори, сиві гори,
Та ще й Говерла із хрестом.
Усе – політ у те безслав ‘я,
У марнослав ‘я тих владик,
Де візантійське православ’я
Собі прикушує язик.
І я лечу в обійми смерті...
Та все ж малюю дотепер
Церкви й каплиці на мольберті,
Душа виходить на пленер!
Софія й храми дерев ‘яні,
Богдан гарцює на коні...
А та церковця на лимані
Уже згоріла в давні дні.
***
За старого диктатора,
За нового режиму,
А копають без трактора
Тут картоплю на зиму.
Буколічні повтори
Починаються вранці.
Як горять помідори
З огірками у банці!
А під чарку, до спецій
Тут і перцю доволі,
Мов козацтва в турецькій
І московській неволі.
А на Банковій – тиша,
На Грушевського – морок:
Універсали все пише
Президент може... сорок.
А в селі – розговіння,
Самогон за роботу,
Та сім днів Сотворіння -
Труд до сьомого поту...
***
На ясні зорі та на тихі води
Летіли й ми по цій гіркій землі,
Де з кутими колесами підводи
Везли з полів останні картоплі.
Райцентр у Мені, та село Гусавка,
Та десь на Десні той смертельний вир,
Куди пливла Маруся Богуславка
Та в Домниці виднівся монастир.
Минуло все в епосі неоліту,
Лягло в старокозацький патерик,
І бідну челядь нашу посполиту
Переселили в віртуальний вік.
Отак і є – комп’ютер і корова,
Та ще на лузі вранішній туман,
І шоколадна плиточка “Корона”,
Та ще ступила осінь на екран.
І з нею – гарбузові піраміди,
Та сплеск води, та ще світіння зір...
І все до мене їде – й не приїде
Ні кум із Мени, ані машталір.
А в Києві – театр у зоопарку,
Та відьми на Батиєвій горі...
Та доки світ – тримай, Миколо, марку,
Збирай своє козацтво до зорі.
Хай ці хлоп’ята мамині і школи
Муштруються, і цей малий народ
Під корогви полковника Миколи
Уже стає – за хату і город.
Інакше завтра і землі не стане,
Та пропадуть останні картоплі,
І ми промаршируємо востаннє
Під зорями на цій гіркій землі...
Древній дух землі прийшов до мене
Рівно опівночі, як тотем.
Поле освітилося зелене
Аспидним прамісячним огнем.
Все тут – колісниці та комбайни,
Танки і гармати перейшли.
Але досі дух землі і тайни,
і чумацькі мажі, і воли.
Я спинився під Чумацьким Шляхом,
А зоря – у ківшику долонь.
І не все мине і стане прахом,
А душа моя злетіла птахом,
І летить. І в ній горить огонь.
А коли із півдня, із лиману
Полетять на північ журавлі -
Опівночі серед поля стану,
Вже і сам, як древній дух землі...
***
Все – слова. Слова – й “свобода слова”.
Вибір, демократія... Слова!
Слово Бога, українська мова,
Лиш у слові Бога ти жива.
Генії, апостоли, витії,
Та дорога між добром і злом...
І проліг од часу Візантії
Шлях у спориші поза селом.
Українське слово буде з нами
На Голгофу йти, і йти, і йти,
І каміння, і хрести з орлами,
І на скромних пагорбах – хрести.
І свобода, і скорботні жнива,
І ранкове київське шосе...
Все від Кия, Щека і Хорива
Нам сестриця Либідь принесе.
І зорю, яка світила в серпні,
І любов, що ждала тут мене,
І слова, давно на порох стерті,
Пронесе з народження до смерті
І за малість нас не прокляне! НЕ БОЛИТЬ ЛИШ ТИМ, ХТО ВЖЕ ПОМЕР ***
Вмер полковник – обізвались друзі,
Але й ті були іще в Союзі,
А його не стало – і тепер
Люди із померлої епохи
У медалях, наче скоморохи,
Вимирають люди, і нітрохи
Не болить лиш тим, хто вже помер.
Ідемо у землю – голі й босі.
Хай новий костюм, старий мундир...
А війна іде за нами досі,
Лиш нестріляним насниться... тир.
У війни смертельнім стоголоссі
Не до миру й тиші, не до лір.
Із Ширазу, може, із Кавказу
Прилетів осколок, і пропік,
І пропік те серце, що відразу
Взяв у руки мертвий чоловік.
А носив од Гуччі та Версаче
Вже костюм цивільний, не мундир...
І ніхто так гірко не заплаче,
Як останніх воєн канонір.
Але всі ми бранці у закону.
Хто сказав, що ми – одна сім’я?
...Залетіла куля з-за кордону:
Там десь мав убитим бути я.
***
.. .жменю проса
і мішечок дерті
ув артілі вкрала – і несе
крізь літа Голодомору й смерті
і сьогодні в неї вкрали все
гвардія стара з нових мундирів
поглядає ликом бузувірів
олігархів доні та синки
всі з отих колгоспних бригадирів
що судили нас за колоски
церквою московською прочанам
пахне пахне полем цим гречаним
кризовим і кирзовим ячанням
у високім небі журавлів
Господи молюсь тобі сльозою
вирви із епохи мезозою
стань для нас молитвою без слів
а єсмо вже доки наша мова
доки наша мова – доти ми
золота насіяна полова
поміж людоловами й людьми
під чужими ходимо богами
босі й голі по своїй стерні
вписані навічно батогами
ці літа криваві на спині.
***
Він мені казав при повній чарці,
Що не п’є, а пив не коньяки.
Що спалили сина в кочегарці
У селі сусіднім бандюки.
Що, мовляв, були раніше травні -
Почувавсь людиною солдат.
А тепер усі такі безправні,
Що й начальству нині не до дат.
Що бували людомори й війни,
Та завжди казьонний був закон.
А тепер усі ми самостійні -
Женемо на продаж самогон.
Санаторну мав колись путівку,
Трудодні, заняття до зими...
– Чорт би взяв ту кляту Хоружівку!
Був земляк,
солдатський син Кучми!
Сповідавсь і плакав перед смертю,
Хоч який у дядька в світі гріх...
Гірше від гестапо і від СМЕРШу –
Це образи й кривди від своїх.
Мав і на дільничного образу,
На стару бабусю, на город...
Так ми і не випили ні разу
За країну нашу, за народ.
І несли його в останні далі,
Піп махав кадилом, як тепер.
По-сирітськи дзвякали медалі
Мертвої землі СРСР...
***
Один ставок на дві артілі,
Дві вулиці – одне ім’я...
Озвалась баба у могилі: –
Де я?- заплакала. – Де я?
Якби була горілка з перцем,
Справляла б поминки вона.
І випускниця в сорок першім,
І в окупацію – жона.
Якби була не кругла дата,
Не кругла дата над селом,
То й ця пропаща отча хата,
І ця стара вдова солдата
Жила б своїм добром і злом.
Котив би вітер гори-хвилі,
Летів би човен вдалину.
А тільки тісно у могилі,
Коли вже вимило труну.
Та ще гримлять у світі війни
І не минає давній біль...
Вже й смерть приходить, як снодійне,
Вона завжди знаходить ціль.
І страшно плакала небога,
І так пила гірке вино,
Бо на поразку перемога
перелицьована давно.
Прийдуть сніги на землю білі...
А десь у бідному селі
Один ставок на дві артілі.
Та замітають заметілі
І цю могилу на землі...

Источник: Вечерний Николаев | Прочитать на источнике