Голодомор 1932-1933 років для українців був трагедією, масштаби якої неможливо усвідомити. Про ті страшні події заговорив світ, все більше документів свідчать про ті події. Нині люди пригадують ті чорні дні, хочуть зрозуміти причини, довідатися, хто був винен у тому штучному організованому жаху, страшна хвиля якого прокотилася землями України.
Там, де свище вітер, кладучи додолу чарівне мереживо ковилового килиму, розгойдуючи стрункі тополі, де свої води несе Буг, розливаючись безкінечним рукавом по безкрайньому, наче небо, південному степу, розкинулась широка долина, поглинувши, наче вир, невеличке селище. Ці місцини пережили багато віків. Побачивши безліч бід та радощів, перемог та розчарувань, змінилося багато поколінь, та не змінилося й не забулося лише одне — пам'ять...
Простягаючись через усе село, випробувана часом дорога вела до напіврозваленої хатини. В ній жила стара, але дуже шанована в селі жінка — Євдокія Степанівна. Ця жінка була чи не єдиним свідком тих страшних подій, що навіки забрали життя мільйонів безневинних українців, тих подій, що назавжди залишили непоправний кривавий слід в історії нашої нації, — голоду...
Якось сонячного літнього дня, знайшовши прихисток біля старої груші, що схилила свої віти на дах похилої хатини, як завжди зібравши біля себе купу дітлахів (діти любили слухати різні цікаві історії, що їх розповідала довгожителька,чи то рятуючись від самотності, чи то просто ділячись пережитим), сидячи на старій колоді і тримаючи в тремтячих руках старе обвуглене і напівзіпсоване часом фото, Євдокія Степанівна завела розмову про саме дороге та болюче для неї — літо 1932 року. Саме в ці дні 75 років тому Євдокія Степанівна, тоді ще просто десятирічна, нів чому не винна дівчинка Євдокійка, втратила майже всю сім'ю — батька, двох сестер та матір.
Вони стали жертвами самої страшної смерті — голодної. Свідомої, заздалегідь спланованої, спрямованоїна жорстоке винищення українського народу смерті, безщадної «чуми», що була породжена на папері підписами бездушних керівників партії.
«Взагалі, — завела Євдокія Степанівна, — в нашій сім'ї, крім мене, було ще троє дітей: дві сестрички та братик. Я була найстаршою, тому весь тягар після матері лягав на мене. Батько працював у колгоспі — ще одній хитрій пастці комуністів, — приносячи додому хоч який-небудь харч. Мати гляділа малечу, з останніх сил намагаючись захистити її від гибелі. Я була старша і сильніша за сестер і брата, тому мама менше мною опікувалася, і я, розуміючи це, старалася допомагати їй.
Кожен день селом розгулювала так звана «буксирна комісія» — наші ж односельчани, сповнені ентузіазму і віри в «чесну» радянську владу, супроводжувані трьома НКВСівцями для придушення будь-якого опору. Прямуючи від хати дохати, відбираючи все до останньої зернини, зазираючи в кожну щілину та обшукуючи кожного, починаючи з трилітньої дитини,«криваві помічники» влади знищували всі надії на порятунок.
Невдовзі колгосп, де працював батько, потрапив на «чорну дошку», саботувавши хлібозаготівлю. Активістів саботажу було розстріляно. Винятком не став і мій батько.
Втративши єдиного годувальника і усіляку надію, одна за одною, пухнучи відголоду і страждаючи від безсилля, померли сестри. А згодом своє місце в потойбіччі зайняла і моя дорога матуся. Пам'ятаю, як перед самою смертю вона крізь страшні страждання просила мене лише про одне — вижити.
Ось так я із меншим братом Хомою залишилися без сім'ї, без батьків — зовсім одні. Поневіряючись по селу, ми намагалися випросити хоч трішки їжі або ж залишитися з кимось жити. Але ніхто не хотів навіть розмовляти, бо кожен мав кілька «ротів», яких треба було чимось прогодувати.
Зібравши останні сили, я вирішила, що треба йти до міста. Тягнучи за собою ледь живого брата, не проходячи й кілометра за день, ночуючи в полі, ніщо і нікого не боячись (страху не було), буквально повзучи, ми харчувалися всім, що траплялося нам на дорозі: травою, особливо лободою, ягодами і навіть польовими квітами. Через декілька днів ми вийшли просто до дороги і побачили дивну для нас картину — десятки вантажівок, вщент заповнених зерном, їхали в одному напрямку — до міста. Виповзши на узбіччя, ми довго стояли, жалісно вдивляючись у кожну вантажівку, але ніхто не звертав на нас ніякої уваги. Аж ось, раптом, потужно заскрипівши гальмами, перед нами зупинилася одна з вантажівок. З неї вийшов суворий з вигляду, але як виявилося, дуже добрий і милосердний чолов'яга, який двома рухами посадив нас в кабіну автомобіля. По дорозі він дістав загорнутий у рушник шматочок хліба і дав нам. З останніх сил я розламалатой буханець навпіл і дала Хомі, що вже починав опухати. Спостерігаючи за тим, як жадібно ми їли той хліб, чоловік пустив сльозу...
Доїхавши до міста, чоловік відвіз нас до найбільшого на той час дитячого притулку. Після довгих вагань нас все ж прийняли туди», — тут розповідь раптово перервалася. «І ось я перед вами», — вже крізь сльози додала вона, ще раз поглянула на фото і заховала його в кишеню, вибачилась перед дітлахами і тихенько, опираючись на палицю, пошкутильгала у хату. А діти, зрозумівши її, мовчки переглянулися між собою і теж пішли хто куди.
... На десятиліття можна засекретити архіви. Можна приховати в глибинах спецсховищ викривальні документи. Можна замести сліди злочину. Можна декілька разів переписувати історію. Та з пам'яттю народу нічого не вдієш. Страшна трагедія народу не піддається забуттю нації.
Источник: Миколаївська обласна державна адміністрація | Прочитать на источнике
Добавить комментарий к новости "Газета "Вперед", №68 від 18.08.09. Трагедія ХХ століття. Голод"