Газета "Вперед", №68 від 18.08.09. Трагедія ХХ століття. Голод

Голодомор 1932-1933 років для українців був трагедією, масштаби якої неможливо усвідомити. Про ті страшні події заговорив світ, все більше документів свідчать про ті події. Нині люди пригаду­ють ті чорні дні, хочуть зрозуміти причи­ни, довідатися, хто був винен у тому штуч­ному організованому жаху, страшна хвиля якого прокотилася землями України.
Там, де свище вітер, кладучи додолу чарівне мереживо ковилового килиму, роз­гойдуючи стрункі тополі, де свої води несе Буг, розливаючись безкінечним рукавом по безкрайньому, наче небо, південному степу, розкинулась широка долина, по­глинувши, наче вир, невеличке селище. Ці місцини пережили багато віків. Поба­чивши безліч бід та радощів, перемог та розчарувань, змінилося багато поколінь, та не змінилося й не забулося лише одне — пам'ять...
Простягаючись через усе село, випробу­вана часом дорога вела до напіврозваленої хатини. В ній жила стара, але дуже шано­вана в селі жінка — Євдокія Степанівна. Ця жінка була чи не єдиним свідком тих страшних подій, що навіки забрали жит­тя мільйонів безневинних українців, тих подій, що назавжди залишили непоправ­ний кривавий слід в історії нашої нації, — голоду...
Якось сонячного літнього дня, знай­шовши прихисток біля старої груші, що схилила свої віти на дах похилої хати­ни, як завжди зібравши біля себе купу дітлахів (діти любили слухати різні цікаві історії, що їх розповідала довгожителька,чи то рятуючись від самотності, чи то про­сто ділячись пережитим), сидячи на старій колоді і тримаючи в тремтячих руках ста­ре обвуглене і напівзіпсоване часом фото, Євдокія Степанівна завела розмову про саме дороге та болюче для неї — літо 1932 року. Саме в ці дні 75 років тому Євдокія Степанівна, тоді ще просто десятирічна, нів чому не винна дівчинка Євдокійка, втра­тила майже всю сім'ю — батька, двох се­стер та матір.
Вони стали жертвами самої страшної смерті — голодної. Свідомої, заздалегідь спланованої, спрямованоїна жорстоке винищення українського народу смерті, безщадної «чуми», що була породжена на папері підписами бездушних керівників партії.
«Взагалі, — завела Євдокія Степанівна, — в нашій сім'ї, крім мене, було ще троє дітей: дві сестрички та братик. Я була найстаршою, тому весь тягар після матері лягав на мене. Батько працював у колгоспі — ще одній хитрій пастці комуністів, — приносячи додому хоч який-небудь харч. Мати гляділа малечу, з останніх сил на­магаючись захистити її від гибелі. Я була старша і сильніша за сестер і брата, тому мама менше мною опікувалася, і я, розуміючи це, старалася допомагати їй.
Кожен день селом розгулювала так звана «буксирна комісія» — наші ж одно­сельчани, сповнені ентузіазму і віри в «чесну» радянську владу, супроводжувані трьома НКВСівцями для придушення будь-якого опору. Прямуючи від хати дохати, відбираючи все до останньої зернини, зазираючи в кожну щілину та обшукуючи кожного, починаючи з трилітньої дитини,«криваві помічники» влади знищували всі надії на порятунок.
Невдовзі колгосп, де працював батько, потрапив на «чорну дошку», саботував­ши хлібозаготівлю. Активістів саботажу було розстріляно. Винятком не став і мій батько.
Втративши єдиного годувальника і усіляку надію, одна за одною, пухнучи відголоду і страждаючи від безсилля, померли сестри. А згодом своє місце в потойбіччі зайняла і моя дорога матуся. Пам'ятаю, як перед самою смертю вона крізь страшні страждання просила мене лише про одне — вижити.
Ось так я із меншим братом Хомою за­лишилися без сім'ї, без батьків — зовсім одні. Поневіряючись по селу, ми намага­лися випросити хоч трішки їжі або ж залишитися з кимось жити. Але ніхто не хотів навіть розмовляти, бо кожен мав кілька «ротів», яких треба було чимось прогодувати.
Зібравши останні сили, я вирішила, що треба йти до міста. Тягнучи за собою ледь живого брата, не проходячи й кілометра за день, ночуючи в полі, ніщо і нікого не боя­чись (страху не було), буквально повзучи, ми харчувалися всім, що траплялося нам на дорозі: травою, особливо лободою, яго­дами і навіть польовими квітами. Через декілька днів ми вийшли просто до дороги і побачили дивну для нас картину — де­сятки вантажівок, вщент заповнених зер­ном, їхали в одному напрямку — до міста. Виповзши на узбіччя, ми довго стояли, жалісно вдивляючись у кожну вантажівку, але ніхто не звертав на нас ніякої уваги. Аж ось, раптом, потужно заскрипівши гальмами, перед нами зупинилася одна з вантажівок. З неї вийшов суворий з вигля­ду, але як виявилося, дуже добрий і мило­сердний чолов'яга, який двома рухами по­садив нас в кабіну автомобіля. По дорозі він дістав загорнутий у рушник шматочок хліба і дав нам. З останніх сил я розламалатой буханець навпіл і дала Хомі, що вже починав опухати. Спостерігаючи за тим, як жадібно ми їли той хліб, чоловік пустив сльозу...
Доїхавши до міста, чоловік відвіз нас до найбільшого на той час дитячого при­тулку. Після довгих вагань нас все ж прийняли туди», — тут розповідь рап­тово перервалася. «І ось я перед вами», — вже крізь сльози додала вона, ще раз поглянула на фото і заховала його в ки­шеню, вибачилась перед дітлахами і ти­хенько, опираючись на палицю, пошку­тильгала у хату. А діти, зрозумівши її, мовчки переглянулися між собою і теж пішли хто куди.
... На десятиліття можна засекрети­ти архіви. Можна приховати в глибинах спецсховищ викривальні документи. Мож­на замести сліди злочину. Можна декілька разів переписувати історію. Та з пам'яттю народу нічого не вдієш. Страшна трагедія народу не піддається забуттю нації.

Источник: Миколаївська обласна державна адміністрація | Прочитать на источнике