Балада про квашені помідори

Історія квашених помідорів починається ранньої весни, коли ваша стара й наче вже нікуди „невгодна” прабаба, замість годинами кликати до себе смерть або навпаки просити бога продовжити їй віку, раптом дістає з-під ліжка вузлики й котомки, ворочки, газетні пакунки, порвані целофанові пакетики, а часом і шматини з чистого небіленого полотна. Ваша прабаба розкладає все те на колінах, сідає при вікні й довго ворушить, перетрушує, перебирає:
– Оце, мабуть, оті, прошлогодні, сливки... чи ні... це, мабуть, ті, шо Манька привезла з Піщаного... які ж його, в чортового батька, садить?

Ваша баба, власне, дідова жінка, – не забудьте ж, що вона баба тільки вам, а комусь якраз осоружна, ледача й лайлива невістка – щоразу намагається зірвати священне таїнство підготовки насіння. Вона дістає зі своєї пропахлої хлібом сумки магазинні пакетики з насінням і тиче їх прабабі у вічі:
– Ось, нате, дивіться! Яке хароше! Сортове! А в ваших вузлах – там чорти водяться! Я ось їх викину!
Ваша прабаба здивовано здвигає плечима, кидає на „оту манію” зневажливий погляд і цідить крізь зуби:
– Ольгоооо... ош не ліз...

Закінчується все щоразу одним і тим самим – невістка вдягає нову сірєнєву кохту о чотирьох ґудзиках і тікає у „свою квартиру”, трикімнатну, з ванною і телевізором, у якому на вибір – звук або зображення. На прощання вона обіцяє, що тут більше навіть ноги її не буде, присягається, що цього року нічого не садитиме взагалі, що її пенсії цілком в...

Источник: Всеукраїнська тижнева газета "Сіверщина" | Прочитать на источнике