На березі Десни

Місця, які були людними, стали безлюдними. Зате ніщо не розлякує підводних Німих, і їхнє сутінкове полювання на слабших роду свого проявляється назовні гучним сплеском на поверхні води. Кола розходяться, а коли ріка знову стає спокійною, можна бачити, як маленька купка тополиного пуху, просвічена сонцем наскрізь, повільно опускається на дзеркальне плесо. Табунці мальків, цікавих і безтурботних, весь час крутяться на мілині, при самому березі, запливаючи в свіжий людський слід, бо ще нічого не знають про небезпеку. Дізнаються пізніше…

Земля – це світ хижаків…

Десь далеко над темним лісовим озером витьохкує вівчарик-ковалик. Кружляють дивні пари – лелеки і шуліка між них. Пролітає чайка… Бабка з кришталевими крилами спускається на воду раз-вдруге-втретє, ніби кинутий плаский камінець… Легкий річковий бриз здуває у воду пісок –такий спокійний день, але тепер розумієш, де поділись твої сліди…

Сидиш на березі Десни і почуваєшся великим створінням, яке спостерігає за життям менших істот. І раптом проймає несподіване і неприємне відчуття – ось так і Бозя перепочиває собі на березі галактичного Чумацького Шляху, опустивши ніжки в нього, пересіває між пальців піщинки зоряних систем і краєм ока спостерігає, як на планеті Х одні з роду свого пожирають інших з роду свого… Молись не молись, не на все воля Божа, інколи він просто відпочиває на березі…

Про момент «тут і зараз» і можливість бути щасливими в ньому… Скільки не піднімай бігуно...

Источник: Всеукраїнська тижнева газета "Сіверщина" | Прочитать на источнике