Балада про картоплю

«Та покинь ти, Ігоре, отой город. Не горбаться на ньому, як проклятий! Подумай про свою спину, про грижі, на яких невдовзі можна буде спускатися, як з гірки, на лижах! Восени купиш тих кілька мішків бульби, та й по тому!» - благає мій перший внутрішній голос.

Але другий, нервово пирхнувши, вступає в дискусію: «Не здумай цього робити! А якщо неврожай? Якщо тобі ніхто не захоче продати навіть мішечка «другого хліба»? Що тоді, лапу восени та зимою смоктатимеш? А ти подумав про дітей, яким теж потрібно буде передати кілька мішків? Не можна бути таким безвідповідальним!».

Витримавши паузу, перший внутрішній голос намагається задушити опонента «залізними» аргументами. «От візьми олівця, - каже він, - й підрахуй затрати: на посадковий матеріал (якщо свій нікудишній), на добриво (мінеральне чи органіку), на отруту від ненависного колорадського жука. До цього додай фізичну працю: висаджування, прополку, підгортання, обробку отрутою, збір урожаю, сортування, закладку на зберігання і таке інше, то така картопля, якщо, звісно, ти садиш її на невеликих площах, стає «золотою». Не варта вона перелічених затрат!».

Від таких слів другий внутрішній голос ледь не знепритомнів. «Не слухай, - аж вигукнув він, - цієї демагогії. Уяви собі, що всі українці перестали саджати картоплю! І що ж тоді? А ось що: городи заростуть чагарниками, на земельних ділянках у позі «зю» не побачиш жодної молодиці, чоловіки почнуть пришвидшеними темпами спиватися, населення перей...

Источник: Всеукраїнська тижнева газета "Сіверщина" | Прочитать на источнике