Поговорили б оце, діду...

Мої рідні діди не повернулися з війни, тому знала тільки двоюрідного, рідного брата баби Марусі - діда Василя. У них з бабою Ганною була дочка Ніна. Красива, весела, щира дівчина, завжди готова посміятися, а сміх у неї такий заразливий, що мимоволі починаєш усміхатися за компанію. Вона мала бути мені тіткою, але різниця у віці у нас всього 5 років. Тому я вважала її сестрою, інколи навіть гуляли в одній компанії. А ще я любила ходити до них у гості.

Дід Василь працював електриком і характер мав такий же "електричний" - запальний і задерикуватий. А баба Ганна, була повною йому протилежнвстю: тиха, спокійна, добра. Пекла дивовижні плачинди з ягодами бузини, а ще пригощала смачними шкварками.

Цьогоріч було вишень - як влито. Доки оббирала, згадувала літо нашого дитинства. Прийшла до діда чи то в гості, чи щось переказати від батьків. Ніна сиділа на величезній вишні, яка росла перед хатою. Збоку на гачкуватому сучку висіло відро, в яке дівчина жбурляла пригорщі ягід. "Залазь, допоможеш!" - покликала. Мене не треба було вмовляти, за мить видряпалась як кішка і осідлала міцну гілку.

Баба Ганна загриміла дійницею, збираючись на тирло доїти корову. Дід Василь був не в настрої, відфутболив забіякуватого півня, який зненацька наскочив йому на коліно. Потім дід довго, зі смаком лаявся. У його словах не було матерщини, але колоритними народними виразами він володів віртуозно. З висоти дерева дід був схожий на маленького сивого запального хлопчика. В...

Источник: Всеукраїнська тижнева газета "Сіверщина" | Прочитать на источнике