Скриплять солом' яні двері...

Востаннє щось із цих записок друкувала тут першого квітня.Залишків лютого і цілого березня мені вистачило, аби зрозуміти, що всередині цієї війни - мільйони маленьких особистих воєн, коли на кону кожне життя з його минулим, нинішнім і візіями майбутнього. І те, що тобі видається значущим, водномить розсипається, коли ти бачиш чи чуєш про смерті багатьох людей...

Так склалося, що я захворіла. Біль терпіти можна було, не лишалося сил на саме терпіння.Врешті, сім десятків літ за плечима - щедрий дарунок долі. Звикши в усьому покладатися на себе, понад усе боюся тілесної слабкості, коли все в тобі - і хода, і подих видають безсилля, а це значить - залежність від інших.А я ж прошу в Бога, аби й смерть моя обтяжувала лише мене. Втішало, що ми з чоловіком не зірвалися з дому, не поїхали в інші, ближні чи дальні краї, і Київ є нашим домом і нашою найбільшою підтримкою. Літні люди порятунку чекають від свого дому.Від тих двох стін, що, начебто, рятівні.

В моєму випадку знадобилася ще й хірургія. Мені було важко і я, сплакнувши, зваживши і подумавши, подякувала всім, хто робив моє життя прекрасним і побажала собі легкого прощання з ним. У мене багато разів так траплялося, що останнє слово я чула (бачила) через сон. На станції метро "Золоті ворота" я намагалася піднятися сходами, але не могла, бо втрапила в цілу колону чоловіків в одностроях, красивих і зосереджених, чистих і красивих якоюсь спокійною досконалою вродою. Як я не намагалася стати між ними чи пору...

Источник: Всеукраїнська тижнева газета "Сіверщина" | Прочитать на источнике