День 109. Розлив.

Зустрілася з подругою. Вона виїхала за кордон на дев'ятий день війни, коли зрозуміла, що не може більше жити ані у своїй квартирі на верхньому поверсі, ані у підвалі - почала хворіти. Зараз приїхала за речами, котом і вирішити питання з майном. Обіймалися, пили пиво, згадували пережите, говорили про майбутнє. Зараз не знаєш, що важче - жити у безпеці у чужій країні, але відірваним від дому, роботи, рідних і навіть мови, чи жити в своїй домівці, але у країні з невизначеною перспективою і сумнівним шансом потрапити під обстріл.

Кажуть, історію треба вимірювати десятиліттями. Вимальовується мені якийсь образ майбутнього, в якому українці інтегровані в Європу і вільно пересуваються її кордонами, живуть і працюють і там і тут, будують нове життя, нову Україну, нову Європу, вільні і мобільні. Та до цього ще далеко. Поки що переважна більшість українців за кордоном оговтується від шоку, а в Україні - намагається вижити. Ми - нація з травматичним розладом, він спостерігається навіть у тих, хто вже давно щасливо живе за кордоном. Бо невідомо, що гірше - бути в центрі війни чи переживати за тих, хто у центрі війни.

Я вже начебто у стадії прийняття, але не можу дивитися відео із звуками вибухів. Не можу читати страшні історії. Відсторонююсь.

А ще цієї весни не бачила жодного хруща. Мабуть, так землю трусило, що вирішили не вилазити із нірок.

Оскільки була біля міськсаду, захотіла заодно побачити розлив. Пройшла повз зруйновану юнацьку ...

Источник: Всеукраїнська тижнева газета "Сіверщина" | Прочитать на источнике