Аби завершити з пушкіними...)

В Україні почався пушкінопад. Власне, Пушкін іде вслід за Лєніним і російським кораблем. Потроху починається процес витискання з національного організму колоніальної сукровиці. Принаймні віриться, що почався. По краплі: по пушкіних і толстоєвських, по рєволюціонному матросу й тричі червонопрапорних танках і двічі гвардійських гаубицях. Звичайно, все це під знайомий, дещо притишений вибухами війни тоскний рефрен – як, мовляв, можна, адже ж не на часі, та й узагалі, це ж культура, це ж історія. Ну й далі звична жуйка з піднабридлого малоросійського меню. До якого вдаються не лише персонажі з колоніальною свідомістю, а й українські патріотичні колгоспні підлітки.

Шкода мови про те, що Пушкін не був і не є якимось світовим поетом, як Шекспір, Байрон чи Данте. Що це суто локальне явище. Так, національний геній – не менше. Але й не більше. За громадянською ж свідомістю Пушкін – кондовий імперець, котрий шпетив "клєвєтніков Рассії", бадьоро оспівуючи "салдаццкій штик і пЄтлю казаков". У нинішніх часах він сидів би десь у сесійній залі Ґасударствєннай думи між Жириновським і Зюґановим, у перервах заскакуючи на прохановські мітинги і вітійствуючи на токшоу в Соловйова чи Скабєєвої. "Сміріс, Кавказ – ідьот Єрмолов!" – це не Дуґін і не Лімонов, хоча й вони теж, але насамперед це Пушкін. Це його рядки, які звучать, ніби сучасні тези про демілітаризацію та денацифікацію. Особливо промовисті на тлі Шевченкових: "Борітеся, поборете, вам Бог помагає!" Та про що говорити, кажу ж:...

Источник: Всеукраїнська тижнева газета "Сіверщина" | Прочитать на источнике