Сізуве із села каннібалів у нових черевиках

Того дня Сізуве розношував нові черевики. Ми йшли за ним слід у слід слизькою від щоденних дощів червоною стежкою, і я не могла відвести очей від світлого замшевого взуття чоловіка, який водить туристів горами. Такого досконало чистого взуття, що навіть блакитна прошивка підошов сяяла своїм бездоганним кольором. Вже потім, на горі, витерши пальцем якусь цяточку на носі правого черевика, Сізуве зізнався: взув їх уперше, щоб розносити.

Піднімаючись до печери з малюнками бушменів, ми озирнулися, щоб роздивитися з висоти поселення, через яке день тому проїжджали дорогою до національного парку. Зулуське село Амазізі. Якби наша подорож була взимку, і ми бродили б там бурштином сухостою, з того схилу добре було б видно, як над людськими оселями піднімаються дими. Але зараз, посеред сезону дощів, між трав усіх відтінків зеленого, жорстких і високих по пояс, між цикад і струмків, що змагалися між собою в гучності, саме тієї миті, коли ми зупинилися розглянути його згори, село вибухнуло барабанами, співом і ритуальними веселощами.

Схоже, що учень шамана завершив навчання і народ святкує, пояснив Сізуве. Бачите той будинок, між двох пагорбів, розділених ерозією? Це десь біля нього.

Ми бачили той будинок, бачили й інші. Село Амазізі лежало перед нами, як лежав би його макет у музеї в масштабі один до вісімдесяти, якби не звуки свята і серпанок, який щомиті щільніше огортав зулуські хати. Збиралося на дощ, і просто на нас з піку Мон О'Сорсе напливали...

Источник: Всеукраїнська тижнева газета "Сіверщина" | Прочитать на источнике