Хай легко буде вам на небі у парі!

Більш, як 10 років тому мені написалися ці рядки. На одному подиху... недавно було сорок днів по мамі. І хоч жила вона після татової смерті у мене, все ж здавалося, що у селі ще є щось рідне. Хоч і хата давно не наша. Спасибі Богу, що вона не пустує. Там світиться віконце... Чуже. Така закономірність життя. Виросли і давно розлетілися з дому і мої діти. І тільки в спогадах можна повернутися туди, куди хочеться на Різдво... Днями знайома розказувала, що їй часто сниться, ніби покійна мама ходить по своєму двору. А мені мої не сняться, відпустили... Спочатку, поперед усіх, залишила мене сестричка, потім тато, який забрав із собою тепло рідного дому, тепер і мама. І я, як вони колись, стрічаю і проводжаю своїх дітей, яких розкидало по далеких світах. Не можуть вони часто їхати. Далеко. А у мене і вино вигралося, як тато навчив робити, і пироги пахнуть... І так хочеться хоч у віконце заглянути туди, де все це було...

ПРИЇЖДЖАЙТЕ ЧАСТІШЕ ДОДОМУ

Ви пам’ятаєте ту хату, в якій вперше зіп’ялися на ніжки... А потім, через роки, окрилившись мрією, випурхнули звідти у великий свііт – такий великий і привабливий, та не завжди прихильний до вас. Світ цей, ніжний і жорстокий, дарував вам найрізноманітніші принади, влаштовував вам різні випробування, перед якими ви бували сильними і слабкими. Боролися з незгодами і раділи успіхам... Та ніколи і ніде ви не були такими, як в отій хатині, де залишилася ваша пам’ять, де до кожної речі торкалися ваші малесенькі пальчики,...

Источник: Всеукраїнська тижнева газета "Сіверщина" | Прочитать на источнике