Ода сільським бібліотекам (з приводу закриття їх)

П’ятирічною я увійшла в сільську бібліотеку. То була маленька хатка з глиняною долівкою, але там на довгому столі було розкладене багатство: книжки з яскравими малюнками і веселими віршиками великими буквами. Частину тих віршиків я й досі пам’ятаю: «Була собі хатинка – Дірявий чобіток, А в ній жила бабуся І з нею сто діток»…Не батьки змусили завчити – само лягало на пам’ять, бо картинка в уяві незвичайна і мова легка й «прИкладна» (так у нас у селі називали вдале римування). І ще до школи я всі такі книжечки прочитала.

Тоді настав час бібліотеки шкільної. Школа наша жила в колишньому панському маєтку між двома селами, і в п’ятому класі ми перетягали усі збірники народних казок із трьох бібліотек, були там, запам’яталось, навіть африканські й корейські казки. Ми залишалися після уроків у школі й читали вголос. Не знаю, чи відомо про це було педагогам, але нам було затишно й дружньо без них, самим, наодинці з казками.

У сільській бібліотеці читачеві доступні усі книжки, і я й досі не люблю бібліотеки, де маю замовити конкретну книжку, НЕ БАЧИВШИ, що там є ще: ніби в ювеліра наосліп купували виріб, рекомендований подругою, коли навколо безліч прикрас, які припали б до душі особисто мені. Я любила ходити, придивлятися, відкривати книжки, прочитувати пару абзаців, щоб відразу склалося уявлення по розум і талант письменника; любила знаходити написи на полях, ще ДО кулькових ручок, чорнилом: «Дуже хароша книжка» – приємно було уявляти, як потрясла оповідь п...

Источник: Всеукраїнська тижнева газета "Сіверщина" | Прочитать на источнике