Кинутий Афганістан

Я люблю Афганістан. Запашний гарячий хліб, щойно з глиняної печі, приємно обпікає руки, коли ти рвеш його, сидячи серед посміхнених гостиних бороданів після довгого переходу через гори. Чай, такий солодкий, що, здається, ложка в ньому може стояти вертикально. Раптовий світанок, коли сонце викатується з-за гір, і над сіро-жовтою землею вмикається світло. І такий же раптовий, подекуди миттєвий, захід сонця, коли стомлене за день око ледь встигає зафіксувати контрастні кольори вечірного неба. Я досі люблю все це. Розуміючи, що є речі, які західна людина ніколи не зможе сприйняти.

Підошви чобіт, розгорнуті вбік співрозмовника, - це неповага. Відмова розділити трапезу - це демарш та образа. Іноді після першого та другого товариш за лічені хвилини стає ворогом. Жінка за одним столом з чоловіками - це ледь не богохульство. І ще багато чого, про що усі, мабуть, читали, але ніколи з цим не зтикалися. Нібито дрібниці, але іноді вони коштують тут занадто дорого. І їх настільки багато, що ти насправді розумієш простий факт - людині тут бракує свободи. Звісно, у західному її розумінні. Традиції просто перекривають кисень.
Та чи прагнє більшість афганців особистої свободи?

Цій фотографії через пару місяців майже 20 років. 2001 рік, Асадабад. Я та бійці Гульбеддіна Хекматьяра біля радянського танку Т-64. На території колишньої бази радянського загону спеціального призначення. Невдовзі на цьому ж самому місці з’явиться американська база. А відтепер і вона ста...

Источник: Всеукраїнська тижнева газета "Сіверщина" | Прочитать на источнике