У пошуках Кайдашів

Біля траси – вказівник на Семигори, де жили Кайдаші. Сонце в зеніті, і тінь ховається під підошвами моїх ніг. У траві кричать цвіркуни. З директором музею Нечуя-Левицького я домовився по телефону, і до початку зустрічі залишалася година.

У Стеблеві я зайшов у бар з кондиціонером і приємною офіціанточкою, яка здивовано спостерігала, як я відкрив свій блокнот і записую дорожні враження. Вона нависла наді мною грудьми, впевнена у своїй неперевершеності, і кокетливо запитала: «То ви з якоїсь професії?» Не знала, як підібрати потрібне слово, і я сприйняв це за особливий стеблівський такт. Замовив салат, налисники і графин холодного узвару. Вдруге її здивували мої гастрономічні смаки, і на свій розсуд до замовлення вона додала миску густого борщу. Я вдав, що так і має бути, і вона переможно подивилась на мене. Такі жінки знають, що потрібно чоловіку.

Повітря в музеї пахне пусткою. Так пахнуть старі покинуті будинки. У музеї багато зупинених годинників, які приблизно відповідають тій епосі, але є тут цілком автентичні речі. Зокрема, кабінетний рояль фірми «Беккер», який Нечуй-Левицький купив для Надії Сольської, котра йому подобалася, але через забобон, що з кумою не можна жити, так з нею і не одружився. Більше жінок у його житті не було.

Нечуй-Левицький знав, що пише. Кайдаші в повісті хоча й жили в Семигорах, але він списав їх із конкретної родини в Стеблеві, і після появи повісті вони погрожували письменнику судовим позовом; повість «Хмари» ...

Источник: Всеукраїнська тижнева газета "Сіверщина" | Прочитать на источнике