...Там, де вовче виття чути під час богослужб

...Мені хотілося уявити це полтавське обійстя під час довгого, дуже довгого зимового вечору, коли сучасну вулицю Соборності іще було забудовано саме такими деревно-глиняними напівхатами, коли на Круглій площі було зведено іще не всі палаци, коли години визначалися за коливаннями великого церковного дзвону, коли “Енеїду” ще не було написано й коли прислуга, тонкокостні та стрункі хлопці із обстриженим у кружечок солом”янувато-червоним волоссям та огрядні жінки, темне та каштанове волосся яких ховала під собою висока та хіджабоподібна намітка, запалювали високі та шепотливі світильники усіма покоями цього будинку; хтось із них підтримував вогонь у грубі; мешканці колодязя, невидимі та хвостаті, юрмилися, чіпляючи один одного мохнатими ліктями своїми за спиною того, хто писав українською про те, як мертвий Анхіз приходив уві сні до сина свого й лопався солярний кам”яний старшинський хрест на одному із довкільних цвинтарів й лопалася прадавнє дубове віко однієї із підземних домовин й мешканці колодязя дивилися на те, як на білому мов сніг аркуші народжуються, перехрещуються та біжать невідомі їм знаки й обов”язково повз будинок проїздив хтось із друзів автора, панич та дотепник, він заїздив “на вогник”, як це тоді називали й автор читав йому щойно написаного уривка й обидва чоловіки, й автор й гість його, від душі реготали, адже вони знали цього уривка латиною напам”ять; майже через століття цей уривок перекладе вже без жодного пащекування та без жодного лисячого вишкіру геть інш...

Источник: Всеукраїнська тижнева газета "Сіверщина" | Прочитать на источнике