Вона була справжньою...

Провела ото пари. На першій парі сказала, що сьогодні сумний день, бо втратили Ганну Василівну через той ковід, потім припинила так розпочинати, щоб студенти не плакали пів пари...

Ганна Василівна Арсенич-Баран була моєю першою вчителькою української - ще в 2007 році, коли я тільки-но переїхали в Україну з далекого Сибіру. Ніколи не чула української, ніколи не уявляла, наскільки вона інакша. Але працювати викладачем страх як хотіла - довелося поступити в інститут перекваліфікації. І ось там прийшла до нас на заняття Ганна Василівна. Вона була така молода та красива! Дуже ретельно підібрані сукня та прикраси, дуже обов'язкова та ввічлива... Мені було мало занять - домовились ще працювати додатково, зустрічалися після пар та в інші дні.

Що вона зробила? По-перше, вона відразу зрозуміла, чим мене треба "брати," - змусила вчити вірші українською, і це суттєво допомогло: усі ці наголоси я б ніколи без віршів не запам'ятала. По-друге, вона настільки лагідно, із розумінням до мене ставилася, що тільки одне це примушувало мене полюбити українську.

Я іноді скаржилася їй, зізнаюся, як мені важко, як кожен, кому не ліньки, намагається мені нагадати, що в мене якесь не те походження, не та рідна мова. Ось, що вона мені одного разу на це відповіла: "А що поганого у Вашому походженні та у Вашій рідній мові?" І правда, кому, як не українцю, знати, як це воно - бути в певному середовищі представником мовної меншини. Я постійно в такому середовищі.

Источник: Всеукраїнська тижнева газета "Сіверщина" | Прочитать на источнике