Моя дорога

Час біжить. Міняється все довкола. Міняємось і ми. Колись ця дорога додому на околицю міста ніяк не видавалась довгою. Що ті два з половиною кілометри до школи? Дрібниці! Ще й грибів по дорозі додому назбираєш у молодій порослі обабіч дороги. А на дискотеку-- то взагалі миттю добігали. От тільки за містом вже лячнувато ставало. Десь там на дорозі один- два ліхтарі блимають. А довкола-- темінь, хоч око виколи. Ну, воно- то як якийсь провожатий знаходився, то це тільки романтики додавало. А як з подружкою, яка нині кумою зветься, самі після опівночі повертаємось, то й черевички познімаємо-- щоб не цокали у цілковитій тиші. А було, й модні сережки з вух виймали-- щоб голосним брязканням не лякали первинну лісову тишу...

Нині ж відчуття зовсім інші. Дорога видається довгою. Йду, не поспішаючи, милуючись довколишніми краєвидами. Ось вільшанник за автостанцією, ось місточок. І колодязь на перехресті. Наліво-- шлях на Чернігів, правіше-- польовий шлях до маминої Лісової вулиці. Звертаю на дорогу дитинства. Дерева повиростали, влітку мало не сплітаються кронами над шляхом. А зараз небо синє-синє. І гілля зачудовано споглядає на тебе з- під снігової шапки: що загубила ти у цьому краї? Адже лікарня під лісом давно закрита, й автобус сюди ходить двічі на тиждень, та й то раз на день.

Саме тут загубилось дитинство. Серед оцих правічних сосон, на ганку старенького приміщення контори й колишнього магазину. Зараз контора нова, сучасна. З шикарним подвір'ям, розаріє...

Источник: Всеукраїнська тижнева газета "Сіверщина" | Прочитать на источнике