Татові яблука

Якось днями зустріла свою, на кілька років молодшу за мене, землячку. Розговорилися, як завжди, про дітей, про батьків. «Ти не пам’ятаєш, які у вас вдома у селі росли яблуні? На них уже в жнива достигали яблука смугасті і такі смачні… Я більше ніколи і ніде таких не пробувала. Твій покійний тато завжди пригощав мене. Я під час шкільних канікул працювала у радгоспній їдальні. Привезем обід на тік, а Дмитрович мене, дівчинку (так завжди казав), пригощає яблуками. Колись на мене «наїхали» робочі, щось не так їм подала, а Дмитрович заступився: «Вона ж іще дитина! Чого ви?» Це так давно було! Я тобі завжди заздрила, що у тебе такий батько… Особливо у жнива я часто згадую його і оті смугасті яблука…» Ми обидві розплакалися… Бо немає давно тієї яблуні, немає яблук, немає батьківського дому відтоді, як не стало тата.

«Чого ти ніколи про нього не напишеш? — запитала мене ота моя землячка. Хай би згадали люди… Його всі поважали». Я не раз думала про це, та якось про своїх ніби не гарно писати. Та все ж прислухалася до поради. Бо ніхто за мене цього не зробить. А про тата є що розповісти. Хоч не знімав зірок із неба, не заробив орденів і медалей. Чверть століття їздив незмінно на «Запорожці». Найбільше любив жнива. Хоч тоді бував вдома тільки вночі і то по кілька годин. У жнива він народився, у жнива, п’ять років тому його і не стало…

19 липня ми з ним їхали додому з лікарні. Їхали у повній безнадії. На кілька годин йому стало краще і ми старалися доїхати додом...

Источник: Всеукраїнська тижнева газета "Сіверщина" | Прочитать на источнике