Сватання по- носівськи

Дві години їзди електричкою з Києва до Носівки здалися ранньої весни 1985-го вічністю. Мало не годину ця пролетарська всюдихідка «повзла», зупиняючись при кожному стовпі, до вузлової Дарниці. А потім, одна за одною, потягнулися нескінченною вервечкою абсолютно екзотичні для мене, досі не чувані станції і платформи – Квітнева, Парникова, Бобрик, Ярославка, Марківці, Макарівка, Кобижча, Космічна… І що ближче був той час, коли потрібно було виходити, то більше я відчував своє серцебиття. Воно так часто забігало в юначих грудях, так ритмічно забилося, наче прагнуло синхронізуватися з перестуком колісних пар потяга.

В електричці кожен зайнятий своїм: хтось читає, а хтось відсипається після виснажливої трудової зміни… Мені ж, студентові-четвертокурснику, з голови не виходило інше: якими мають бути перші слова до батьків нареченої, якими мають бути перші кроки в її дворі, у хаті?.. Адже ми із Ларисою ще не готувалися до спільного візиту до Носівки.. Просто дорогою до вокзалу, коли я проводив її після пар для поїздки на вихідні, фраєрнувся і сказав: «Цікаво було би знати реакцію твоїх батьків, якби ми зараз приїхали до них разом!?» «То поїхали – побачиш, – тут же знайшлася Лариса. – Треба тільки зайти на переговорний пункт і попередити їх».

Коли батько сказав ствердне «Так!», я з несподіванки мало крізь землю не провалився.

Дві години глибоких роздумів про все на світі (мої ж батьки нічого про це й сном-духом не знають; але що вони можуть сказат...

Источник: Всеукраїнська тижнева газета "Сіверщина" | Прочитать на источнике