Про жарти пустотливої долі та історичні таємниці

Коли ще вчився в початкових класах, пам'ятаю, жив на нашій вулиці, майже навпроти нас, через дві хати праворуч такий собі чоловік Гаражук. Так усі й казали - Гаражук, але за тим явно вчувалося навіть нам, дітям, що він не такий, як решта. Одним словом, Гаражук. Не можу вже пригадати, як саме, за яких обставин опинились ми утрьох (Сашко Журавльов, Вовка Долотов і я) у того Гаражука в хаті. Жив він сам-один і було в тій хаті повно всього незвичного, не такого, як у всіх людей: скрізь картини, якась дивовижа, та найбільше мені запам'яталась велика тарілка, на стіні почіплена. Не тим лише, що на стіні висіла, а тим, що було виліплено на ній розмальовані фарбами хатку, соняхи, тин, деревця і слова Шевченка навіть: "Садок вишневий коло хати..." Такої тарілки я не те, що не бачив, а й уявити не міг, щоб на тарілках та й щось малювали чи навіть ліпили.

Гаражук з охотою нам дивовижу свою показував і щось про неї оповідав, та я забув. Чи не того ж літа хату свою він раптово для всіх продав і виїхав. Мені оте "виїхав", пригадую тепер, таке дивне було... Як можна з Коропа (з Коропа!!) кудись виїхати - від лісу, лугу та Десни?! Ну, хата його не пустувала, бо купила її сім'я Луцишин і Люба, дочка, з третього класу вчилась зі мною, а був іще й молодший брат, Володя. Частенько бував я і в них у гостях, кожного разу сподіваючись, що ось побачу на стіні дивовижну тарілку Гаражука... Та ж ні, поїхала з диваком-господарем.

Минуло... та більше сорока років відтоді. Саме ...

Источник: Всеукраїнська тижнева газета "Сіверщина" | Прочитать на источнике