Паска мого дитинства

Нас із братом Петром у пасхальну ніч клали спати, не роздягаючись. На твердій лавці. Без подушки. А баба Лисаветка в той час, мобілізувавши свого меншого сина (відповідно - мого дядька) Василя (бо в нього була машина), їхала святити паску або в Чорнотичі, або у Вербу, де були храми не закриті большевиками. Бо наша авдіївська церква була перетворена то в клуб (колись, не за моєї пам'яті), то в склад зерна.

Чому у Вербі церква збереглася - не знаю, а ось у Чорнотичах комуністи тримали її спеціально діючою. Бо половина села - баптисти, чи як їх у нас називали, штунди. Так ось щоб, не дай Бог (пробачте за каламбур), не згасло міжрелігійне протистояння між баптистами і православними, власті й тримали цей храм, чи не єдиний в районі, діючим. А церква ж там ловенна: дерев'яна, рідкісного посвячення - святому митрополиту Димитрію Тупталу, що прозиваний Ростовським, трьохпрестольна (цікаво - а кому ж іще два престоли посвячені?).

Інколи баба брала мене на причастя. А тоді в школі, це було в початкових класах, вчителька Ніна Дмитрівна (хороша вчителька, гріх сказати щось інше, але виконавиця волі компартії, як і всі педагоги) відчитувала мене перед усім класом, похнюпленого. Але нескореного. Може відтоді у мене і виховався дух бунтарства? :)
Та Бог має почуття гумору - і Ніна Дмитрівна тепер, на старість, читає псалтир над покійниками :)

...Ото з бабою Лисаветкою і приїздила пасхальна радість. А я досі шкодую, що так і не звозив бабу в пече...

Источник: Всеукраїнська тижнева газета "Сіверщина" | Прочитать на источнике