Короновірусний щоденник галичанина

Засипав я зеленого чаю і залив вісімдесятиґрадусною водою. Мій чай – мій рай.

Ось уже кілька років бандерольки з зеленим чаєм надсилають мені з провінції Сичуань (не Вухань, не бійтеся) мої китайські друзі. Вони навчалися у львівській консерваторії і винаймали помешкання на моєму поверсі. Сусіди поскаржилися на них, а я заступився. Коли кажу правду, отримую штурхани; досить було раз збрехати, й відтоді мені надсилають прекрасний чай.

Останнього разу, у жовтні, разом з чаєм прийшла маска. «Нащо?» – здивувався я. «Береженого Бог береже». Мої друзі щось знали? Як настав карантин, маску я віддав вуйкові, який входить у групу ризику, до того ж потрійно, і це жодний не жарт. Мій вуйко має своєрідні уявлення, тож маску він почепив зовні на двері (каже, що таким чином відлякує коронавірус), а сам сидить удома.

Мій вуйко – то вуйко моєї дружини, тоді як усі мої вуйки і стрийки розкидані Україною і по світах. Розкидали їх девʼятдесяті, як ото без розбору розшвиргує все буревій. А перед тим – вісімдесяті, перед ними – сімдесяті і так далі. Вони пишуть мені: «Тримайся!» Відколи коронавірус, «Тримайся!» почастішало. Це мене трохи ображає, бо я – не пияк (на відміну від декотрих з них).

Один з них реґулярно райзує зі своєю жінкою, яка співчуває мені (більшого вуйко їй не дозволяє), до Стіни плачу і замість бодай раз узяти мене з собою, щоразу повідомляє: «Ми плачемо і за тебе, варʼята». А знають же ж мою казкову зарплату науковця і мої за...

Источник: Всеукраїнська тижнева газета "Сіверщина" | Прочитать на источнике