Наш поріг, наш стіл

«Косар родиться через десятого», – хвалить мене баба Литвачка.

Так, наче це моя «сродна праця». А може, й так. У дитинстві я хотів бути рибалкою, як мій батько. Я ще не розумів, що це не робота. То була його втеча від осоружної роботи не за покликанням, від невідповідного статусу (замолоду був репресований), від невлаштованого побуту, від материної вимогливості. Нам було добре. І рибі, яку він ловив, також. Я будував для неї з камінців і ріні озерця й канали, і бувало, що вони пролягали зовсім близько до води і риба верталася в ріку. Батько ніколи не рахував улов, і взагалі нічого не рахував, а пропри те він мав усе, що потрібно провінційному філософу. А під кінець життя ще й визнання та заслужену пошану. Навіть меморіальну табличку на музеї, який створив…

Потім, коли я помагав бабі на буряках, то хотів стати трактористом. Їдеш високо в кабіні, пливеш над полем і дим від цигарки огортає тебе романтичним флером. Потім вирішив стати офіцером, як сусід дядько Жора. Боже мій, як рипіли його блискучі чоботи, як пахло від нього «Красной Москвой», як воркотіла голуба «Волга», що дочікувалася його зранку під вікнами, як дзвінко сміялися жінки, яких «Волга» привозила увечері! А потім випадково (ну, звісно!) мені трапилася книжка Бальзака. І я збагнув, що слова можуть бути як тепленька вода, як дотик дорогої руки, як цвіт вишні, як виляск батога, як сонячний удар, як запах нічної фіалки, як щем під серцем на похороні, як несподіваний опік чи шматок льоду на яз...

Источник: Всеукраїнська тижнева газета "Сіверщина" | Прочитать на источнике