Хроніка телеграми під час ГКЧП

ГКЧП я практично... проспав. Якраз 18 серпня 1991 року ми проводили заключну акцію просвітницького походу «Козацькими шляхами» у Тростянці на Ічнянщині, і 19-го я відсипався. Благо, тоді з дружиною винаймав квартиру на Подусівці — доволі віддалений мікрорайон Чернігова, а працював власкором «Молоді України» — тож не мусив бігти притьмом уранці на роботу.

Відповідно, ні радіо, ні телевізора не вмикав, телефону не було (а мобільних, нагадаю, не було ще в принципі), і, провівши дружину на роботу, вилежувався собі... Та й хазяйка, баба Раша (так ми її називали), що жила в більшій хаті, до мене не стукалася ні про «суботнічєк» у дворі, ні про якісь інші її витребеньки.

Тож у місто я вибрався десь по 10-й годині і зайшов у Рух — дізнатися новини. А там — велелюддя: всі стільці зайняті, всі місцеві політики різних мастей і забарвлення зібралися. Я ще й кажу: «Ото, бєздєльніки, робить вам нічого!» А мені у відповідь, що в країні — переворот. Я не повірив...

Та коли посидів трохи, послухав, переконався: таки не жартують, всерйоз обговорюють, що робити. Почали по колу висловлюватись. Дійшла черга до мене — я представляв обласне товариство української мови імені Тараса Шевченка (згодом «Просвіта»). Я й кажу: «Я вітаю ГКЧП!..» І одразу голос Василя Литвина, що розійшовся з компартією і був тоді у ПДВУ (була й така партія): «Вот, сматрітє — пєрвий прєдатєль!».

Я ж продовжив — мовляв, нарешті нарив невизначеності прорве, буде чітко видно,...

Источник: Всеукраїнська тижнева газета "Сіверщина" | Прочитать на источнике