Баба Марія, що біля Сергія Плачинди

Хата баби Марії стоїть упритул із старим кантакузівським цвинтарем. Ось чиясь стара могилка, поросла барвінком, ось стара груша, а ось – вже хвіртка до маріїного двору . Коли їдемо до діда (ну, тобто нашого тата, який після появи онуків почав усіма зватися дідом)), завжди беру мішечок вівсяного печива і мішечок цукерок «Ромашка» для Марії. Вона чогось їх любить особливо.

Ми не знали одна одну.
Ми познайомилися на перше літо після смерті діда, коли з братом приїхали порати могилки (бо ж там лежить і наша мама). Ми привезли усілякої розсади і я пішла на розвідку – треба було розжитися парою відер води…
Двір Марії – це середньовічна українська пастораль. Це криниця і кіт, що ліниво спить на цямрині, це калина, білий налив і калоші на заметеному ґанку. Їх Марія одягає, коли йде порати корівку.

А потім із хати вийшла Марія – сухенька і чиста, аж пахло від неї яблуками…. Вона не знала мене, а я – не знала її. Але вона обняла мене, поцілувала і міцно притисла до себе. І від того всього я розридалася. І вона – зі мною. Я плакала за своїм, а Марія – за своїм, між нами - відстань у років сорок. А жалі – однакові…
Ну ось. З тих пір, приїжджаючи в Кантакузівку, я йду до Марії, несу київські гостинці. А вона, сухенька і чиста, запнута хустинкою, все так саме пахне яблуками, калина у її дворі стоїть то в білому шумі, то в багрянцю кривавих крапель. От кота, правда, не стало, старий був…А ми з Марією, кожного разу обнімаючись, як рідні, даємо ...

Источник: Всеукраїнська тижнева газета "Сіверщина" | Прочитать на источнике