Про Валентина Мороза

Аж не вірилося, що таке може бути. Десять хвилин пішки від миготливого центру, закрут неасфальтованої вулиці, дім під кучерявою горою. Від брами, з вогкої зелені саду вийшов молодик, провів у будинок. «Він чекає, – кивнув у сутінь. – Можете не роззуватися».

Про цього чоловіка я чув здавна. Років із 20 тому навіть посилав свою першу поетичну книжку. Майже навмання, але чомусь тоді саме так захотілося. За брежнєвських часів він був найяскравішим представником українського Руху опору, речником і символом. Ну, одним із найяскравіших, найбезкомпромісніших. Героїчна постать доби, як казали в Конгресі США, надаючи йому почесне громадянство, вп’яте за всю історію Америки. Потім десь побачив його фото, очі, косо півприкриті повіками, нить вусиків, темний зачіс. Його з табору, разом із чотирма іншими політв’язнями, обміняли на радянських шпигунів, розшифрованих у Нью-Йорку. Кажуть, сам Бжезінський наполіг, щоб у списку звільнених зеків був українець. І не будь-хто, а саме цей.

Мені видавалося дивовижним побачити цю людину. Яка, після повернення в Україну ніби канула в небуття. Щось долинало про амбіційність, якісь «непонятки» і в таборі, і в Америці, про важкий характер. Принаймні розшукати його було непросто. Ніхто не знав, де він. Та й, схоже, не дуже цікавилися. Найпоказовіше прозвучав знайомий літератор: «А хіба він ще живий?» Власне так у нас повелося: мало чим перейматися й майже нічого не пам’ятати. Можна здати ядерну зброю, ще щось чи когось, умкнути п...

Источник: Всеукраїнська тижнева газета "Сіверщина" | Прочитать на источнике