Життя пiсля 16.30

От редактора. Эти заметки Александра Терещенко я обнаружил в «Фейсбуке». Сам автор скромно называет их – «моя маячня». Но мне они «бредовыми» не показались. Фрагментарные – да. Субъективные, дневниковые, разрозненные – они удивительным образом складываются в целостную картину: человек – свалившиеся на него испытания – их преодоление. Фактически это – документальная повесть.
Несколько слов об авторе, справочно. В украинской «Википедии» об Александре Леонтьевиче Терещенко говорится: «Солдат Вооруженных сил Украины, 79-я отдельная аэромобильная бригада. Работал видеооператором николаевской телекомпании НИС-ТВ, с женой воспитывал детей. Во время войны изъявил желание быть добровольцем. При обороне Донецкого аэропорта 15 октября 2014-го попал под очередной обстрел террористов. В укрепление, где находился Терещенко с другими военнослужащими, попала граната, которую Александр схватил и пытался выбросить».
Он не успел – граната взорвалась в руках. Терещенко полностью потерял правую руку и кисть левой, получил тяжелую травму глаза, другие ранения. Одновременно – фактически спас четверых сослуживцев. За личное мужество и героизм, проявленные при защите государственного суверенитета и территориальной целостности Украины, верность воинской присяге награжден орденом «За мужество» III степени.
Однако повесть Александра Терещенко – не об этом. Не о подвигах, не о доблести, не о славе. Она – не о войне, а о том, что с ним было после. По сути, это внутренний монолог, в котором нет никакого фальшивого пафоса, самолюбования, морализаторства. Нет дурной «литературщины». Есть искренность, воля и самоирония сильного и мужественного человека, сумевшего извлечь трудный урок из постигшей его беды и вернуться к полноценной жизни. Есть, наконец, крепкий литературный дар: наблюдательность, вкус к деталям, лаконичность, точность словоупотребления, умение передать словами собственную неповторимую интонацию.
Он делится своим уроком с нами. Его пронзительная история заставляет вспомнить такие имена, как писатель Н. Островский («Как закалялась сталь»), летчик А. Маресьев («Повесть о настоящем человеке»), шахтер и литератор В.Титов («Всем смертям назло»), слепой и безрукий киевский поэт, Шевченковский лауреат В. Забаштанский, австралиец Ник Вуйчич...
Впрочем, стоп! Не будем, даже из самых благородных побуждений, впадать в пафос! Дочитав до этого места, Саша Терещенко уже начал иронически улыбаться – он явно готовится «приземлить» поток высокопарных словес едкой, но доброй шуткой.
Добавлю, что Александр Леонтьевич возглавляет Николаевскую областную Ассоциацию участников и инвалидов АТО, в 2014 г. был удостоен звания «Горожанин года» в номинации «СМИ». Ныне – в Киеве, заместитель начальника Академии патрульной полиции по социально-гуманитарным вопросам.
А дальше – читайте сами. Читайте сочувственно, вдумчиво, по возможности хоть немного примеряя произошедшее с автором на себя. Это тяжелый, но добрый урок.
Владимир Пучков, член Национального союза писателей Украины.


Настає новий день!
Господь ще вчора все спланував.
Від тебе треба лише пару дрібниць -
за будь-якого розкладу не втратити власної гідності!

Від автора
Розмістивши останнім часом п`ять уривків зі своїх «нотаток божевільного», отримав багато щирих та схвальних (може, й не завжди об’єктивно) коментарів. У зв’язку з цим хотів би пояснити, яку мету я точно перед собою не ставив:
1. Щоб це виглядало як героїчний епос, присвячений собі любимому. (Можу тільки підтвердити улюбленого Луїса Рівєру – «легко бути мужнім, коли не маєш іншого виходу». Це дійсно так, головне – своєчасно це усвідомити).
2. Видавити сльозу співчуття. (Я одужав, маю сучасні протези, які, хоч і не замінили рук, дозволили мені бути, значною мірою, самодостатнім та незалежним. Маю щастя робити важливу справу в команді однодумців, про яку можна тільки мріяти).
3. Зняти камінь з душі, переклавши його в душу читачам. (Пройшовши ті етапи, які описую, я досяг внутрішньої свободи та душевного спокою. Духовна досконалість – то процес перманентний та безмежний. У мене грандіозні плани на майбутнє – не важливо, чи це буде 49 років чи 2 дні).
4. «Закосити» під письменника. (Мені вистачає почуття гумору для оцінки своїх «літературних здібностей»).
Єдиний сенс, який я вбачаю в цій історії: якщо комусь, хто вже в десятий чи сотий раз повертається в «Попереднє меню», моя маячня на 1/100 допоможе нарешті вибрати «Далі», – я буду щасливий більше, ніж від 10000 «лайків» і стількох же схвальних коментів.
1.
Яскравий спалах і вибух – ніби за два кроки прилетів 122-мм «кабан». Хоча то лише маленька зелененька цяцька – РГД-5 (Ручна граната РГД-5 – протипіхотна уламкова ручна граната дистанційної дії, наступального типу. Основне призначення – ураження особового складу супротивника уламками корпусу. – Ред.). «Дашка» (великокаліберний кулемет ДШК. – Ред.), встановлена посеред зали, продовжує відбивати свинцевий смертоносний такт. Падаю на бетонну підлогу, відчуваючи, як щось липке і тепле заліпило праве око та розтікається по обличчі. Розірвана нижня губа трохи заважає, але дихання рівне. Руки здаються напіврозплавленими, і таке відчуття, що зменшились у розмірах. Намагаюся опустити додолу, але правий лікоть заклинило намертво. Болю нема. Перше відчуття – це подив.
– Цього не могло статися зі мною за жодних обставин. Я такий класний чувак, Господь не міг допустити цього...
Чую голоси і тупіт, хтось кричить:
– Важкий «трьохсотий»!...
Відчуваю, як наді мною схиляється декілька чоловік.
– Док, готуй інструменти. Тут піпєц!
Після цієї фрази розумію, що солдатське щастя – «миттєва смерть або легке поранення» – проходить повз мене. Шість пар міцних рук хапають мене і бігом несуть в глиб терміналу. Хтось спереду невдало схопився за бронік, і той насунувся мені на обличчя. Стало важко дихати. Чужим голосом прошу відірвати кевларовий комір.
«Дашка» не замовкає.
В терміналі вже майже темно. Мене опускають на підлогу, док возиться з джгутами. Відчуваю, як теплі струмені крові залишають тіло. Болю, як і раніше, нема, тільки страшно нудить, відчуття, що ти застряг десь між світами. Ладен віддати все тільки за те, щоб втратити свідомість, але то не сьогодні і не для мене. Прошу вколоти «Налбуфін» чи «Бутарфанол», завжди плутав ці приколи. Кажу, що мій у лівій нарукавній кишені (добре, що хоч у лівій). Відчуваю укол, потім ще, але краще не стає.
– В мене нема рук?
Молодий лейтенант, мій командир, здається, крізь сльози, палко видавлює:
– Все буде добре, руку пришиють, вона коло тебе. Будеш ще на моєму весіллі гуляти...
В розпачі ляпаю дурницю з дешевого фільму: «Пристреліть мене. Як я буду жити без рук?» – чую свій голос десь здалеку. Наче сиджу в партері театру. Добре, що поряд нема Станіславського, не повірив би. Халтура.
Док, здається, завершив свою справу.
– Запиши: 16:30.
Десь на мені пишуть час. Теплі струмені стають рідшими, але краще не стає. Нудить ще більше. Знов прошу, щоб вкололи щось, щоб я відключився. Хтось здогадується розстібнути ремінь, щоб стало легше дихати. Латунна пряжка бряцнула об підлогу. Мій улюблений, ще студентом переробив його з дядькової офіцерської портупеї. Майже, як у Данді на прізвисько «Крокодил». Нудить так, що вже нема сил. Мо, то вже конаю? Чекаю, коли почну пролітати через тунель до яскравого світла, побачу з гори своє понівечене тіло, все життя перед очима... Ну, щоб все – як має бути. Та ніц! Напевне, з мене ще не досить.
– «Коробочка» підійшла, давай грузити!
Ті ж міцні руки хапають мене і несуть до БТРа. Цей довбаний десантний відсік явно на мене не розрахований. Бідні хлопці не знають, як до мене підступитись. Допомагаю їм ногами та в стилі пітона нарешті заповзаю всередину. Гупають двері:
– Пашол!..
Понеслась! – БТР вилітає на «взльотку» і мчить у бік Пісок. Ці декілька кілометрів, здається, тривають цілу вічність. На скачках права рука, що як-небудь примотана до шини, постійно падає. Далі бригадна швидка. Лікар, з яким тиждень тому снідали курячим паштетом в Тоненькому, ставить крапельницю та постійно розмовляє, щоб я не відключився. Хочеться послати, але ж то док, і він «при ісполнєнії». Як мантру, повторюю:
– 4+, телефон у кишені, прізвище...
Районна лікарня. Стомлений лікар та медсестра роздягають та везуть до рентген-кабінету. Жалкую за зіпсованим «бундесівським» кітелем. За пару годин до вибуху знайшов його у волонтерці, саме мій розмір, надів – як на світ народився. Одним словом, чічі-ляля, не те, що наш «піксель» моднявий. Тепер, блін, жилетку маю. Сестра на ходу заповнює якісь папери.
– Прізвище?
– Терещенко.
– Ім’я?
– Олександр.
– По батькові?
– Леонтійович.
– Зрозуміло, Леонідович, – повторює вона, записуючи.
– Леонтійович, б...дь!.. (Зриваюсь на крик – завжди дратує, коли плутають).
Сестра перелякано виправляє та вибачається.
Вертоліт. Знову швидка. Від вертольота до швидкої каталку супроводжує незнайома жінка, яка, поклавши руку мені на плече, лагідно каже:
– Все позаду, рідненький. Ти в Дніпрі. Ще станеш чемпіоном зі стрільби. У нас чудові лікарі...
В очах сльози. Намагаюсь посміхнутись, але через розірвану губу посмішка виходить а-ля «рестайлінговий лускунчик». А далі операційна. Яскраве світло. Хірург торкається правої руки нижче ліктя і запитує, чи я щось відчуваю. Крізь сльози шепочу, що ні, але дуже хочу відчувати, благаю зберегти. Нарешті відключаюсь.
Відкривши око, розумію, що вже ранок. Я в ліжку. Дивно бачити білу білизну. Так чисто, аж огидно. Звертаю увагу, що замість рук скривавлені бинти. Емоцій ніяких. Напевне, морфій. Помічаю незнайому симпатичну жінку поряд. Вона ніяково посміхається:
– Я Лєна, психолог, буду біля тебе, скільки потрібно.
Запитує, чи хочу їсти.
Як не дивно, хочу, ще й дуже.
Дістаючи якісь «балабаси», Лєна обережно починає здалеку пробивати, «на якому я світі» – типу чи займусь суїцидом зараз, чи спершу поснідаю. А я тим часом міркую, до чого тут психолог. Що зі мною не так? Ну, так, відірвало руки – але ж то до хірурга. Око? Наче офтальмолог. Щось тут не тойво. Може, має рідню зустріти. Підготувати, яке «щастя» їх тут чекає. Втамувавши голод, починаю щось патякати, щоб заспокоїти психолога.
Заходить санітарка з «туалетним аксесуаром», пропонує допомогти. Відпускаю якийсь жарт і встаю сам. Підійшовши до дзеркала у вбиральні, бачу в ньому кумедного чолов’ягу. Згадую «Теорію запою»: «Это кто там такой некрасивый пришёл?..».
Да, блін, відон ще той!.. Праве око заліплене пов’язкою, півобличчя вкрито якоюсь незрозумілою кіркою з крові та пороху. Нижня губа та права брова зшиті на вузли, наче мішки з картоплею. Пара-трійка нижніх зубів в мінусі. Ну, руки... то особлива тема. І все це одягнено в якусь коротку білу сорочку, схожу на жіночу «ночнушку» епохи Керенського. З-під короткого рукава звисає китиця різнокольорових катетерів. Згодом на запитання молоденької журналістки, що то таке, – з серйозним виглядом пояснив, що то Audio, Video та USB-виходи.
Підморгую собі:
– Е, брат, та ти ще легко відбувся. Он ще скільки всього лишилося. Вуха, наприклад, зовсім не постраждали. Принаймні, зовні...
– Ну що ж, ласкаво просимо в нове життя! Життя після 16:30...
2.
16:30. За майже 48 років стрілка годинника відміряла цей час 17502 рази. То був 17503-й. До фіга! Пам’ятаю, коли в дитинстві до мене нарешті дійшло, що люди не живуть вічно (бабуся проговорилася), впав у страшну дитячу депресію. Вираховував на коробці від сірників, скільки там мені, нещасному, залишилось днів... Виходило жахливо мало. Найбільше пригнічувало, що мамі залишилось набагато менше. Дякувати Богу, я навіть не здогадувався тоді, наскільки менше.
Тата я майже не пам’ятаю. Згадую тільки ті рідкі моменти, коли він був «у зав’язці» та дуже класно розповідав нам з сестрою «казку» про Тарзана та мавпу Чіту. Потім знову не втримався – по п’янці набив комусь макітру і сів на 3 чи 5 років. З вільного поселення, так званої «хімії», самовільно приїхав у «відпустку». Добавили ще. Побачив його, коли вже мав 14 років і не дуже розумів – хто то є батько і як з ним поводитись. Мама дуже любила тата, намагалася врятувати, возила аж на Урал кодувати, але марно. На жаль, батько наробив багато дурниць, після яких мама не змогла його простити. Я теж. Оселившись десь аж на Волзі, він писав листи, просив вибачення, під кінець навіть просив його забрати до себе. Дитячі образи занадто глибоко врізаються в пам’ять. Я навіть знайшов 1500 причин, щоб не поїхати, коли його ховали. Я не дав йому жодного шансу бути пробаченим і спочити з миром. Я, сука, той, в якому тече його кров 4+, який схожий на нього майже, як дві краплі води. Коли приїздив підлітком у його село, чув за спиною: «Он Льон пішов...». Льон – саме так його звали батьки та знайомі. «Льон» – саме такий позивний я собі взяв, щоб хоч якось спокутувати свою провину. Саме тому я іноді агресивно реагую, коли мене називають Леонідовичем.
– Я закінчив.
Здається, Лєна зовсiм не здивувалася, що в такий момент я переймаюся саме цим, а не своїми втраченими руками. Напевне, психологом вона була класним, бо після її порад мені трохи полегшало. Хоча, може, то морфій. Добігала кінця лише перша доба, після тих клятих 16:30. Я чекав на приїзд рідних. Хвилювання чомусь не було. Було відчуття, що я спостерігаю за всім, що відбувається, десь з того самого партеру театру. Того самого, що й у терміналі. Ще вранці, коли прийшов лікар спитати, як я, та пояснити, що він був безсилий врятувати руку, – попросив його набрати номер та дати мені телефон:
«Привіт. Я живий, але без обох рук».
Якось дуже спокійно та байдуже все це в мене вийшло. Знов халтура. Бідний Станіславський зробив черговий оберт десь там на Небесах.
«Як без рук? Ти де?!»
Ну, потім, звичайно, сльози. Лікар забрав телефон і почав щось пояснювати сам. А я поринав у сон. Засинаючи, згадав грьобаних сепарів, що зіпсували мені бундесівку, суки, на фіг мені тепер та «жильотка»...
3.
Реанімація «Мечки» (Дніпропетровська обласна клінічна лікарня ім. І.І. Мечникова. – Ред.). В кімнаті чотири ліжка. Один без свідомості вже кілька діб, другий періодично стогне, коли приходить до тями, намагається повиривати все, що до нього під’єднано. Але найгірше, що лікарі не можуть добитися від нього, як знайти рідних. То, блін, капєц, як погано. Третього не пам’ятаю...
Я – біля вікна. Ліжко якесь модне – з матрацом, що періодично наповнюється повітрям, потім спускається. Таке враження, що ти на морі. Правда, жаркувато на ньому, та й простирадло постійно ковзає, бо він якийсь занадто слизький. До великого пальця на правій нозі під’єднана якась фігня, що веде до приладу, на екрані якого – цифри. Що то воно є? Може IQ визначає, чи ку його мать. Якщо так, то я красунчик, судячи з того, що на екрані. Але лікар розчаровує: то лише показує насиченість крові киснем. Шкода. Незважаючи на те, що катетери працюють по повній, два-три рази на день вливають в мене всяку всячину, я тут кайфую. На цьому ліжку надувному з чистою білою постіллю, біля вікна, нічого не гупає, вентиляція працює справно, словом – як у Бога за пазухою! Це ж тобі не в терміналі на бетонній підлозі у кублі з брудних карематів та спальників. А той сморід! – суміш запахiв лайна, немитого тіла крутих хлопців та порохових газів. Напевне, так смердить смерть. А може, й ні, може, вона без запаху зовсім... До палати заходить літня жінка в білому халаті, певно, «прохвесорка». Дуже вибачається та питає, чи я не проти поспілкуватися з студентами-медиками.
– Вони майбутні лікарі, їм треба знати, як у вас це все проходить, щоб навчитися рятувати.
– Дівчата? – питаю.
– Так.
– Треба ж було попередити, я б поголився...
Та й «тєльнік» ще не купили – що ж то за ВДВ! От халепа. А подаровану сестрою арафатку я взагалі в терміналі залишив. Взяв навмисне, думав, повертатимемося в Крамік (так скорочено прозвали Краматорськ) – а я такий на броні, в арафатці, як справжній посіпака. Селфі, всі діла... До речі, наступного разу, коли буду згадувати довбаних сепарів, не забути пригадати їм ще й арафатку. Ну, то що поробиш, заводьте, як то кажуть, «нині маю час та натхнення».
– Запускайте!
До палати заходить з десяток дівчаток, перелякано поглядають на «потерпевшего». «Прохфесорка» їм щось показує та розказує, іноді питає мене, як то все було, що відчував, та ще якусь фігню. Одним словом, як в інтерактивному музеї доісторичних тварин. Типу екскурсовод підводить глядачів до опудала мамонта чи стегоцефала і «вєжліво» так питає:
– Як ся маєте, шановний, який ваш морально-психологічний стан?
– Усьо добре, ідіть вже, не заважайте. Мені тут ще років 200 байдикувати...
Десь так. Екскурсія кінчається, дівчатка бажають одужання, поспіхом залишають палату. Може, кому зле стало. Нічого, хай звикають. Зате до патологоанатома вже підготовленими підуть. А я не можу заспокоїтись через арафатку. Курва, жодного разу не надів! Грьобані сепари!..
Олександр Терещенко.
(Продовження – у наступний четвер).

Источник: Вечерний Николаев | Прочитать на источнике