"Мене уб' ють, або я сяду..."

У мене була велика і дружна сім'я. Тепер її немає, не залишилося нічого, що дарувало б мені радість, впевненість, спокій і затишок. Тепер я для них - ідіот, зрадник і людина третього сорту.

У мене були друзі. Тепер їх немає. Вони для мене чужі, я для них божевільний, фанатик, юродивий. У мене був мій будинок. Тепер його немає. Формально він є, але тепер він почорнів, обвуглився і навіть стіни моєї квартири тиснуть на мене, приводячи в глухий відчай.

Я міг спокійно ходити по тому місту, де я народився. Тепер я щодня чекаю, коли мене поб'ють в під'їзді залізними прутами, плеснуть в обличчя кислотою. Коли піднімається ліфт - я завмираю. За мною чи ще ні?

У мене могла скластися сім'я, але в Росії цьому бути не судилося, тому що я не можу полюбити цих жінок. Я міг би працювати за покликанням в якій-небудь цікавій пресі, але мене ніколи і нікуди не візьмуть з моїми переконаннями. А гроші для мене значать занадто мало, коли мова йде про збереження своєї гідності і вірності своїм поглядам. Фактично у мене немає нічого, що могло б бути у нормальної людини, піди я хоч на якийсь компроміс з собою, спробуй я хоча б всидіти на двох стільцях, задвинь я свою совість в запорошену комору своєї душі, та міцніше замок би на неї ...

Тепер у мене татуювання українського герба на руці і воно - моє багатство, моє відображення, мій протест, мій шлях. І я кажу без пафосу, суху даність - я не знаю, як скоро я помру або сяду. У мене немає ніякої впевн...

Источник: Всеукраїнська тижнева газета "Сіверщина" | Прочитать на источнике