Летiти проти вiтру

15 вересня виповнюється 20 років відколи Гліб Головченко очолив Коледж преси та телебачення – перший в Україні недержавний вищий навчальний заклад, який в 1993 році розпочав підготовку фахівців для незалежних медіа демократичної України. За цей час Коледж, завдяки унікальним освітнім проектам, став відомим далеко за межами Миколаївщини та України, а сам Гліб Головченко здобув звання заслуженого журналіста України, лауреата державної премії в галузі інформаційної діяльності імені Івана Франка та низкою інших державних нагород, тричі був обраний на посаду секретаря Національної спілки журналістів України.
Чи легко бути директором унікального ВНЗ, чиї проекти та формат підготовки фахівців для інформаційної галузі не вписуються в шаблони розуміння вищої освіти не тільки деяких освітян, але й представників медійної галузі, - про це нам розповів сам Гліб Головченко.
– Глібе Олександровичу, вас обрали директором Коледжу, коли Вам було лише 23 роки. Як так сталося?
– Створення Коледжу преси та телебачення – це була моя ідея та моя ініціатива. Але я не збирався бути директором Коледжу. Першим директором Коледжу був Вячеслав Головченко, потім – Валентина Туманова, Ростислав Каширін, Юрій Гранатуров. Фактично, створення Коледжу преси та телебачення було відгуком на виклики, які виникли в інформаційній галузі незалежної України. В 1992 році ми створили Південно-українське агентство корисної інформації «Тетра», яке займалося розробками стратегічного розвитку підприємств, маркетинговими дослідженнями, консалтингом. Фактично, ми брали застарілі радянські підприємства та приводили їх до стану прибуткових. Однак ми робили це в тих галузях, які не відносилися до інформаційної, тому що вона була низькоприбутковою, як і зараз. Люди вкладали кошти в бізнеси, купівлюпродаж, в нерухомість, але не вкладали в інформаційну галузь. Тож ми побачили, що для того, щоб зробити інформаційну галузь прибутковою, потрібно розпочати з підготовки фахівців нової формації. З такою метою народився Коледж преси та телебачення. Нашими засновниками були три юридичні особи – «Тетра», телеканал «Телеком-1» та Український телевізійний союз. «Тетра» – як інноваційна організація, яка розумілася на впровадженні змін і яка, на той час, розробляла програму інформаційної політики Миколаївської області на міжнародній арені, адже нашу область тоді ніхто не знав. Тодішній губернатор Миколаївщини Анатолій Кінах підтримав необхідність розробки такої програми. «Телеком-1» – місцевий телеканал, який потребував нових кадрів і його керівник Леонід Леплер добре це розумів. Український телевізійний союз (тоді керівник Володимир Цендровський) об’єднував 52 регіональні телерадіокомпанії, фахівців для яких також повинен був готувати Коледж. Тоді ми тісно співпрацювали також з Іваном Гавриловичем Мащенком, який був керівником Укртелерадіоінституту, академіком телевізійної академії. Він викладав в Коледжі преси та телебачення. До речі, варто відзначити, що як тільки він почав у нас викладати – його обрали членом Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення. Тож, якщо б тоді були проведені реформи, які ми почали лише в 2015 році, – сьогодні стан інформаційної галузі України був би зовсім іншим. Серед викладачів, засновників та управлінців Коледжу були люди старші за мене за віком, більш досвідчені, тому я жодним чином не очікував, що у вересні 1997 року мене оберуть директором Коледжу. І, чесно кажучи, трохи образився за те, що мене фактично змусили очолити навчальний заклад та частково змінити профіль моєї діяльності.
– Мабуть, було нелегко так кардинально змінювати галузь?
– Змінювати щось в житті завжди нелегко. По-перше, я був змушений опановувати нову галузь – освітянську. Освітянська спільнота, насправді, досить закрита, особливо наукова її частина. Мені потрібно було завойовувати своє місце в цій галузі, налагоджувати відносини з колегами – керівниками ВНЗ Миколаївщини та України. В цьому мені неабияк допоміг мій журналістський досвід. Адже гарний журналіст повинен бути не тільки допитливим, об’єктивним та неупередженим, але й вміти завоювати довіру своїх експертів, своїх співрозмовників.
– З початком вашого керівництва, на базі Коледжу розпочалася розробка унікальної педагогічної технології – дидактичний інформаційний простір. В чому особливість цієї підготовки?
– Дидактичний інформаційний простір – це педагогічна технологія, над якою працювали всі наші науковці. Керівником нашої наукової групи був професор Ілля Стариков, за що я йому дуже вдячний. Під час створення Коледжу ми вже встигли познайомитися з методиками підготовки репортерів у розвинутих демократичних країнах. І ми розуміли, що технологія, яку використовує Інститут журналістики, не підходить для сучасної України. Адже їхні технології – це технології Московського державного університету, в якому десятки років готували агітаторів та пропагандистів. Вивіску змінили, назву спеціальності змінили, додали сучасної техніки, але суть залишалась та сама. Об’єктивність, неупередженість, практичне відпрацювання навичок в рамках навчання – все це відрізняло західну школу навчання репортерів від старої радянської. Тож, взявши кращий досвід наших західних колег, вивчивши потреби інформаційної галузі України, дослідивши роботи науковців, разом з Академією педагогічних наук України та академіком-секретарем Академії Неллі Ничкало ми розпочали експеримент з дидактичним інформаційним простором. Все це відбувалося в консультаціях з Академією педагогічних наук України. І через кілька років, коли ми реалізували повний цикл підготовки за цією технологією, ми дійсно отримали позитивні результати.
Я добре пам’ятаю реакцію тодішнього голови НСЖУ Ігоря Лубченка, який подивився результати експерименту. Вони в 12-14 разів були кращими, ніж показники випускників інших університетів. Тоді Ігор Федорович швидко сховав результати в сейф и сказав: більше ніколи про ці результати не згадуй, тому що інші тобі їх ніколи не пробачать.
– Ви довели практичну підготовку майбутніх фахівців інформаційної галузі до повного циклу. Майстер-класи, «круглі столи», зустрічі з цікавими людьми, видання газети, робота над власним сайтом і, навіть, власний ефірний телеканал і власна ефірна радіостанція. Все це для студентів. Такого не мають найбільші вищі навчальні заклади України і, мені здається, багатьох інших країн також. Для чого все це? Це ж додатковий головний біль, додаткові витрати. Чи не простіше було б навчати студентів так, як навчають інші навчальні заклади – просто в аудиторіях.
– Ну і чим тоді будуть відрізнятися наші випускники від сотень випускників факультетів журналістики України? Просто назвою навчального закладу? Якщо ти не маєш практичних навичок – диплом не врятує, і назва ВНЗ ролі не відіграє. Сьогодні в редакціях немає часу навчати студентів. Та і коштовне це задоволення, – навчати в «дорослій» редакції. Це витрати на персонал, який буде носитися зі студентами, це додаткові витрати на техніку, це врешті решт головний біль для всієї редакції. Редакції хочуть отримати фахівця, якому просто потрібно показати його робоче місце та ознайомитися з функціональними обов’язками. І все. Наші випускники саме такі. Вони вміють писати газетні матеріали, матеріали для Інтернет-ресурсів, вони мають величезний практичний досвід телевізійної журналістики і тепер, завдяки запуску «Студентського радіо новин» – матимуть досвід створення розмовного радіо. Ті, хто хоча б раз був на захисті дипломних робіт наших випускників, вражені розміром портфоліо, які вони мають. Це сотні публікацій, в тому числі у Всеукраїнській газеті «День», сотні телевізійних сюжетів та сотні годин досвіду роботи в прямому ефірі з різним функціоналом – від оператора до ведучих прямих ефірів. Це випускники з унікальним практичним досвідом, своїми базами даних експертів, розумінням процесів, які відбуваються в політиці, економіці, міжнародних відносинах. Адже вони ще під час навчання спілкуються на професійному рівні з депутатами різних рівнів, політиками національного масштабу, дипломатами, зірками шоу-бізнесу. Це дійсно вже досвідчені журналісти, на яких є попит. Їх хочуть взяти на роботу ще тоді, коли навчаються на третьому курсі. А випускників «розбирають» прямо на захисті диплому, якщо не раніше.
Окремо варто сказати про «круглі столи». В рамках нашого навчання вони були використані як частина нашої педагогічної технології. За допомогою «круглих столів» ми вирішували конкретні завдання, а сьогодні багато організаторів перетворили «круглі столи» в просту балаканину.
– Дійсно вражає. Не можу не задати питання – за чий рахунок така коштовна підготовка кадрів?
– За рахунок сплати за навчання. За рахунок реалізації грантових проектів. Іноді за рахунок реклами на нашому телеканалі та продакшн. Ми не отримуємо жодної копійки ні з державного, ні з місцевого бюджету. З обласною радою у нас є угода про висвітлення діяльності, але сума цієї угоди не покриє навіть 2 місяці сигналу нашого телеканалу. Це дійсно парадокс. Всі говорять про низьку якість журналістів в Україні, але ні держава, ні самі медіа не хочуть вкладати кошти в якісну підготовку фахівців для інформаційної галузі. А потім самі жаліються – то журналісти продажні, то інформаційну війну програємо, то журналісти не знають очевидних речей. А що ж ви хотіли? В українських вузах з майбутніми журналістами не говорять про журналістську етику, в українських вузах в більшості викладають викладачі-теоретики, студенти можуть отримати диплом, не маючи ніякого підтвердження своєї практичної професійної підготовки. Потім отримуємо заробітчан в галузі. Нам за своїх випускників не соромно – вони і практично підготовлені, і журналістська етика для них не пустий дзвін. За 24 роки існування Коледжу ми не маємо жодного нарікання на порушення професійних стандартів нашими випускниками.
– Мабуть, в тому числі і завдяки «Клятві репортера»?
– Так, дійсно, в 2004 році наші студенти випускного курсу започаткували «Клятву репортера». Це відбувалося в розпал так званих «темників». Наші студенти були обурені безвідповідальністю представників журналістського цеху перед суспільством, тож виступили з цієї ініціативою. В різні роки ми зверталися і до факультетів журналістики, і до Міністерства освіти з пропозицією долучити факультети журналістики до цієї ініціативи. Але й до сьогодні наші випускники залишаються єдиними, хто дає «Клятву репортера». Ми також довели, що можна готувати репортерів без корупції. Її немає, тому що вона безглузда. Всі відносини студент-викладач-адміністрація - прозорі. За 24 роки роботи Коледжу - жодної копійки з бюджету.
– Високий рівень практичної підготовки, високі етичні та моральні принципи. На Вашу думку, медійний ринок сьогодні потребує таких фахівців?
– Відповідно до першої концепції розвитку ми мали готувати фахівців для регіональних ЗМІ: від районних та обласних газет до регіональних телекомпаній та радіостанцій. На жаль, протягом цих років регіональні медіа як інформаційний форпост фактично знищувалися. Ми бачили «смерть» багатьох «батьків-засновників» українських медіа. Було зруйновано УТС (Український телевізійний союз), який об’єднував 52 телерадіокомпанії. Телеканал «Телеком-1» було куплено олігархічними групами, які відмовилися від регіонального мовника. Не менш жахлива ситуація і з друкованими виданнями. Тому сьогодні ми розпочинаємо новий етап розвитку українських медіа, особливо регіональних. Закони України «Про реформування державних і комунальних друкованих засобів масової інформації» та «Про Суспільне телебачення і радіомовлення України» дають розуміння необхідності фахівців нового рівня для реформованих медіа. Такими фахівцями є випускники Коледжу преси та телебачення.
– Ви першим в Україні запровадили кваліфікаційний рівень «бакалавр» за спеціальністю «інформаційна діяльність». Як так сталося і наскільки це було важко?
– Як я казав раніше, освітянська галузь України досить консервативна. Це наслідок нашого радянського минулого. Ми одними з перших в Україні перейшли на бакалаврат та сказали про те, що в Україні повинно залишитися два кваліфікаційних рівня: «бакалавр» та «магістр», адже ми долучилися до Болонського процесу. Ми почали готувати студентів за бакалаврською програмою ще в 2000 році, більшість ВНЗ тільки но почали відмовлятися від молодших спеціалістів і спеціалістів та переходити на двоступеневу підготовку «бакалавр» та «магістр». Якщо говорити про напрям «інформаційна діяльність» – то нам довго прийшлося переконувати Міністерство освіти в доцільності цього напрямку, але ми це зробили. Тож вдячний всім, хто нас підтримував і продовжує підтримувати.
– Коледж преси та телебачення – не тільки унікальний вищий навчальний заклад, який готує фахівців для інформаційної галузі по унікальній технології. Коледж – це ще і соціально-відповідальний навчальний заклад. Знов таки, завдяки Вам. В 1997 році Ви ініціювали проведення Конкурсу шкільних газет. 50 місцевих шкільних стіннівок дали старт Міжнародному конкурсу шкільних медіа, в якому взяли участь вже 13 країн і тисячі конкурсних робіт. Розкажіть про цей проект.
– В цьому році конкурсу виповнилося вже 20 років. Це дійсно унікальний захід не тільки для України, але й для всього світу. Це визнав Конгрес міжнародної федерації журналістів в 2016 році після нашої доповіді результатів конкурсу. Ми розпочали його лише зі стіннівок Миколаєва, а в 2003 році до нього долучилися Миколаївська, Херсонська та Одеська області. Так, крок за кроком, ми спочатку залучили до участі в конкурсі всі області України, а потім й інші країни. З 2011 року участь в конкурсі беруть іноземні делегації. В цьому році заявки для участі у конкурсі подали Польща, Болгарія, Греція, Іспанія, Чехія, Грузія, Молдова, Росія, Білорусь, Пакистан, Сенегал, Єгипет. Іншого такого конкурсу в світі немає. Однак без підтримки Національної спілки журналістів України, Національної академії педагогічних наук України це було б неможливо. Великий внесок у розвиток конкурсу зробили голова НСЖУ 1997-2012 рр. Ігор Лубченко та міський голова міста Миколаєва 2000-2013 рр. Володимир Чайка. Їхню традицію підтримки конкурсу продовжили Олег Наливайко (голова НСЖУ 2012-2017 рр., а нині голова Держкомтелерадіо України), Сергій Томіленко (голова НСЖУ з 2017 р.), Юрій Гранатуров (міський голова Миколаєва 2014-2015 рр.), Олександр Сєнкевич (міський голова Миколаєва з 2015 р.).
– Це дуже масштабний захід. Чи є на нього фінансування чи це знов таке собі «громадське навантаження»?
– Ми маємо величезну організаційну підтримку, але часткову фінансову підтримку надає поки що тільки Національна спілка журналістів України. Місцеві органи влади та органи місцевого самоврядування допомагають лише організаційно. Ми багато років намагаємося внести цей захід в бюджет міста Миколаєва або обласний бюджет, але в обох випадках нам щороку пишуть, що в бюджеті немає коштів.
– Наскільки великий бюджет конкурсу?
– За останніми розрахунками для проведення конкурсу на дійсно професійному якісному рівні, а не латаючи дірки власним рахунком, нам потрібно близько 1,5 млн. грн. За 20 років конкурс став візитівкою міста Миколаєва, ми могли через конкурс покращувати імідж міста та області, це дуже гарний спосіб розвитку медіаосвіти в України, але без фінансування ми не можемо реалізувати багато корисних ініціатив, які б значно покращили стан інформаційної галузі України в майбутньому. Адже конкурс – це не тільки виховання майбутніх журналістів ще зі шкільної парти, це унікальна можливість підготовки якісних читачів, слухачів, глядачів, медіаосвічених громадян України. Це не тільки конкурс, - то покращення інформаційної безпеки України. Але не всі це розуміють.
– Згадалися слова з улюбленої пісні Володимира Чайки, про якого Ви згадували: «Как это трудно, лететь против ветра…». Не легко реалізовувати великі проекти, суспільно важливі проекти, при цьому не маючи фінансової підтримки з боку держави, органів місцевого самоврядування та місцевих органів влади. Коледж преси та телебачення, який готує унікальних фахівців. Телеканал ТАК TV, який є третім в світі за обсягами впровадження медіаосвіти, після Фінляндії та Індії. Міжнародний конкурс шкільних медіа, участь в якому за 20 років взяли десятки тисяч юнкорів. Що Вам дає наснагу все це продовжувати і не перетворитися на звичайного керівника ВНЗ, який думає про гроші більше, ніж про якість своїх випускників, на звичайного власника телеканалу, який використовує ресурс як «медіа-дубину» для досягнення власних цілей?
– Віра в майбутнє України та інформаційну галузь України. В 1991 році ми здобули незалежність, про яку сотні років мріяли наші пращури. В 2015 році ми здобули закони про реформування державних та комунальних медіа та про суспільне телерадіомовлення. В них теж вже ніхто не вірив, але ми це зробили. Я вірю в те, що наші медіа будуть об’єктивними та неупередженими, і нарешті стануть бізнесом, а не інструментом впливу олігархів чи політиків. Все, що я роблю, спрямовано на те, щоб якомога скоріше Україна досягла цих результатів.
– І наостанок. Про що мрієте, які завдання ставите на наступні 20 років?
– Мрію про справжні незалежні медіа України. А головними завданнями на наступні роки бачу реалізацію трьох головних проектів, над якими ми працюємо вже кілька років: проект ТАК TV національний, Міжнародний медіа-центр та Media City Mykolaiv. Сподіваюся, що нам вдасться реалізувати їх скоріше, ніж за 20 років. Адже після перемоги над сепаратистами в 2014 році, Миколаїв не має права залишатися інформаційним селом, настав час стати справжнім інформаційним форпостом Півдня України як ментально, так і технологічно.
Бесіду вела Вікторія Веселовська.

Источник: Вечерний Николаев | Прочитать на источнике